Антон Муравейник, керівник аналітичного напряму Центру ініціатив «Повернись живим», став гостем проєкту «Ремовська Інтерв’ю» на YouTube-каналі «Суспільне Новини». Співрозмовники зосередилися на системних викликах в управлінні Силами оборони, перспективах переговорів за участі США та цифровій ізоляції РФ.

Пропонуємо ознайомитися із текстовою версією цієї розмови, підготовленою «Суспільним». 

У “Повернись живим” є традиція: наприкінці кожного року ми за його результатами готуємо календар. Цього разу їх було два типи. Один — для широкого поширення, і був лімітований варіант: кілька дат на металевій табличці. Це були дати, коли, як вважали люди, мала закінчитися війна. Але не закінчилась.

Ці таблички ми роздаємо ключовим партнерам в Україні й за кордоном. Ми хочемо показати: дивіться, можна розраховувати на що завгодно, але від цього війна не зупиниться. І те, як відбувався перебіг так званого переговорного процесу протягом 2025 року, нам тільки ще раз це підсвітило.

"Повернись живим" скоро відзначатиме 12-ту річницю створення. Ми багато бачили переговорних процесів, перемир'їв, припинень вогню. Але Росія досі тут, вона досі становить загрозу. І, відповідно, ми продовжуємо свою роботу. А Сили оборони України продовжують свою боротьбу.

Ми всі – держава, народ, бізнеси, установи – маємо готуватись до того, що війна триватиме. А якщо вона навіть перейде в фазу нижчої інтенсивності, то загроза нікуди не зникне. І ми знаємо, що й нам, і Силам оборони треба виконати багато роботи зі вдосконалення системи, процесів, із реформи системи освіти й підготовки, з реформи мобілізації й загалом кадрової політики. Справ стане на всіх.

США вбачають необхідність зближуватися з Російською Федерацією, бо мають стратегічний план відірвати її від Китаю. Тому в питанні припинення війни більше тиску вони чинитимуть на нашу сторону. Тому перспективи припинення війни дипломатичним шляхом малоймовірні. Цей дипломатичний діалог просто ні до чого не приводить.

Адміністрація Трампа й безпосередньо президент США іноді мають доволі лінійне мислення. Я не знаю причин цього, але це проглядається і в їхніх діях зараз на Близькому Сході, і в їхній роботі з росіянами. Вони наче працюють в одну дію: от ми зробимо те-то, настане те-то. Інші фактори, інші впливи й гравці або не аналізують, або аналіз не береться до уваги.

Мені подобається, що наші представники влади доволі відверто комунікують перебіг переговорного процесу. Якісь рішення – обмін територій на якісь гарантії, наприклад, — наші посадовці навіть висміюють, мені здається. Бо це абсурд, і належним чином це комунікується.

До визначеної міністром оборони Федоровим мети знищувати на фронті по 50 тисяч росіян щомісяця ставлюся двояко. З одного боку, це хороша мета — її можна виміряти. З другого — якщо ми почнемо думати, від чого це залежить, починаються проблеми. Якщо росіяни менше наступатимуть, то вони менше гинутимуть. Якщо змінять тактику з інфільтрації на якусь ще — можливо, досягати таких показників буде складніше. Також це залежить від нашого забезпечення засобами, рівня укомплектованості людьми та якості їх підготовки, розподілу між військовими частинами.

Одним із трендів цього року буде подальше поширення наземних роботизованих комплексів. На НРК покладено багато сподівань і з нашого боку, і з російського. Але наразі їхні найбільші перспективи — все ж у сферах логістики й евакуації поранених та загиблих. Є сумнів щодо ефективності їх застосування в наступі або в автономній роботі саме як наземної компоненти.

Росіяни посилюватимуть закриття свого інформаційного простору, його ізоляції від зовнішнього світу. Вони ускладнюватимуть обмін інформацією всередині країни. Одна з причин, чому це робиться – ймовірне посилення мобілізаційних заходів у країні.

Удари України по нафтових об'єктах Росії та пов’язаної логістики — абсолютно правильна і коректна ціль. Це стосується, зокрема, портової інфраструктури. Трохи менше половини всього нафтового російського експорту йде через Балтійське море. Ключові порти — Приморськ і Усть-Луга, старий і новий термінали. За останній місяць була низка ударів саме по цих портах. Це дійсно має безпосередній вплив на те, скільки Росія може продавати нафтопродуктів та скільки грошей вона за це отримує. Це критично важлива сфера, і я дуже радий, що наші сили почали фокусувати свої удари на таких конкретних речах. Вони мають бути системними, тому що інфраструктура здебільшого відновлюється, на жаль.

За кілька років Україна наростила свої спроможності щодо ударів углиб Росії — і дійде й до розробки свого балістичного озброєння. Кремль робить усе, щоб цього не сталося. Там багатокомпонентна історія, тому що це і про стосунки з нашими партнерами, хто кому що може продавати, хто кому не може що продавати. Росія впливає на низку країн через свої зв'язки з ними. Це все — складне завдання, не просто технічне. Але фахівці з цих напрямків є, ті, хто застосовують фахівців, теж є.

Для зміни ситуації на полі бою треба набагато більше змін у Силах оборони, не тільки з погляду корпусної структури. Масштаб, на який ми розгорнули Збройні сили, їхня штатна структура — непідйомна. Заповнити це людьми неможливо, знайти засоби для цього – неможливо. Наприклад, у кожному корпусі має бути важка механізована бригада, або принаймні в більшій їх частині. Важка механізована бригада – це колишні танкові бригади. В кожній такій бригаді – два танкові батальйони. Як ви думаєте, у них є танки, хоч в одному батальйоні? Нема. А якщо є, то їх недостатньо.

Те, наскільки ми роздули штатну структуру війська — напевно, зараз проблема номер один. Тому що від неї йдуть всі інші проблеми. Бажання мати велике військо під час великої війни нормальне — особливо, коли воюєш проти більшої країни з великим військом. От тільки ми не можемо собі цього дозволити.

І замість того, щоб робити один корпус з усіма укомплектованими бригадами, ми робимо, умовно, три корпуси, в яких неукомплектовані бригади. У нас більшість загальновійськових бригад мають достатньо низький рівень укомплектованості. Проблема в тому, як це рахують. Бо багато хто рахує зважаючи на прикомандированих – там відсотки можуть виходити непогані на цифрах. А по факту може бути 2,5 тисячі людей в районі виконання завдань, із яких на лінії бойового зіткнення може бути 50 людей, ну, 150. Все інше – це забезпечення, здебільшого. І питання: чи є сенс існування такої бригади?

Зміна парадигми й структури вертикалі управління була правильною — з тимчасових штабів на постійні. Питання в тому, що всі ці корпуси передбачають таку кількість людей, якої в армії в Україні, скоріш за все, ніколи не буде. І тоді питання: чи є сенс розраховувати на те, чого ніколи не станеться?

Створення штурмових військ логічне в умовах, які склалися у Збройних силах. Спроможності лінійних загальновійськових бригад деградують, бо бригади зазнавали втрат багато років поспіль. Досвідчені люди отримували поранення чи гинули. Особовий склад заміщували людьми без військового минулого, з цивільним досвідом. І середня якість підготовки особового складу за роки значно просіла. Так само й у нашого противника.

Як наслідок лінійні бригади втратили спроможність до виконання певних завдань. На папері бригада є, а спроможностей рівня бригади немає. Тому й створили штурмові війська. Вони не мають своєї смуги відповідальності, фактично є оперативним резервом головнокомандувача й використовуються вздовж усієї лінії фронту там, де є погіршення ситуації. Тобто це загони швидкого реагування.

Інша річ, що ставлення до них різне. Причому, що мені цікаво, у цивільних до них ставлення гірше, ніж у військових. Колись мені один військовий сказав, що якби мав вибір: піти, умовно, в 150-ту якусь бригаду чи у штурмовий полк — він пішов би в штурмовий полк. Тому що там принаймні є підготовка. Там реально людей готують, вкладаються дуже добре в їхні спроможності, в такмед. І полки є різні, їх багато, не можна узагальнювати.

Що стосується випадків пневмонії під час проходження БЗВП — це, на жаль, системна проблема Збройних сил. У мене немає даних про статистику, скільки людей гинуть кожного року в навчальних центрах. Мені здається, там цифра була б нехороша. Навряд чи сильно висока, але такі випадки є.

Історично склалося так, що в Україні є певний дискомфорт у взаєминах між Міністерством оборони й Генеральним штабом. Це сталося ще до повномасштабної війни. На жаль, це має негативний вплив на перебіг бойових дій. Я знаю, що багато хто демонізує Генштаб. Але це невиправдано: в Генеральному штабі є величезна кількість унікальних розумних людей. Це топфахівці. Лінія фронту ж досі існує, так? У нас утримують позиції, немає проривів противника на оперативну глибину, державність досі відстояна.

Я розумію, що більшість військовослужбовців воюють на тактичному рівні. Але як людина, яка хоча б трохи торкалася служби на оперативному рівні й зустрічалася зі стратегічним, [скажу, що] там абсолютно інша служба. І там абсолютно інші виклики стоять. Як тасувати мільйоном людей на фронті – це завдання непросте. Для цього людей окремо готують, вони проходять певні щаблі служби, і це прямо складно.

Тому я не можу їх не поважати. Тому що досі армія тримається купи. І важливе завдання зараз — налагодити конструктивну співпрацю між Міноборони та Генштабом. Щоб Генштаб, з одного боку, давав реалістичні запити, а Міністерство оборони забепзечувало вчасне виконання цих запитів, закупівлі в тому числі, і нормальну державну політику.

Не можу сказати, що головнокомандувача треба змінювати. З одного боку, регулярна змінюваність людей на таких посадах — це плюс. З іншого, ключове питання не в терміні, а в тому, вичерпала людина свій потенціал чи ні. Цього я не можу сказати, не володію всією інформацією. Також, очевидно, є певна довіра між верховним головнокомандувачем та головнокомандувачем — і розуміння, що поставлені задачі виконуються. Взагалі ж, війна змінюється, і потреба змін у способі ведення війни — чимала. Без змін нам "края", скажу так.

До теми мобілізації. Ми ставимось до неї як до складової більшої проблеми підготовки особового складу сил оборони. Іще в 2024 році я спитав у представниці Міноборони: чи ми розуміємо, скільки з 30 тисяч мобілізованих на місяць потрапляють потім на бойові посади в бойові бригади? Там не знали. Ми потім провели своє дослідження — щонайбільше третина.

Коли ми питали в представників Генерального штабу, чому потреба саме в 30 тисячах на місяць, вони відповіли: треба набагато більше, просто навчальні центри можуть за місяць підготувати саме 30 тисяч. Але насправді цієї спроможності не існує. Ми не можемо стільки підготувати, це самообман. Коли на одного інструктора 70 курсантів при нормі 6-12 — це не підготовка. Коли з купи мобілізованих і доставлених у навчальні центри людей в перший місяць-два п'ять тисяч ідуть в СЗЧ — це не підготовка. Якщо люди не мають здоров'я, щоб пройти БЗВП, хоч приїхали як “повністю придатні” — вони так само лікуються весь цей час і не проходять підготовку.

Тобто ми системою мобілізації перевантажуємо систему підготовки, перевантажуємо й демотивуємо інструкторів, і так далі. Витрачаємо ресурс на військовослужбовців, які насправді бригадам не потрібні, бо їм треба люди на бойові посади, а не з обмеженою здатністю виконувати задачі. В підсумку мобілізація поповнює значною мірою тилові посади — і ми створюємо дисбаланс у бригаді.

Юридично процес мобілізації завершується на воротах навчального центру. Для цієї махіни, яка проробила роботу з доставки людини сюди, це — показник ефективності. А те, що ця людина ніколи не буде воювати, для неї нічого не означає. На нашу думку, це некоректно. Бо всі ці проблеми, зрештою, падають на плечі Збройних сил. Дві третини людей [з загальної кількості мобілізованих на місяць] баластом падають на Збройні сили. Вони будуть продовжувати лікуватися, будуть проходити службу на цих тилових посадах, в цих частинах корпусів, які створюються – батальйони РЕБ, батальйони забезпечення — і будуть просто десь там знаходитися. Там теж треба люди, звісно, але уявіть, яке це навантаження на бюджет. Щоб порахувати точно, в нас не вистачає даних, але навскидку – це 100 з лишком мільярдів гривень на рік.

Чи ми можемо собі таке дозволити? Не можемо. Чи ми зараз просимо у міжнародних партнерів гроші на грошове забезпечення наших військових? Президент навіть про це казав – просимо. Але тоді питання: а як ми використовуємо ті гроші, які в нас уже є?

Представникам ВЛК простіше ставити “повну придатність” — оскільки щойно вони ставлять “непридатність” або відправляють людину на переогляд, ними відразу цікавляться перевіряючі органи – щоб не було корупційного ризику. Тобто кожна “непридатність” або “обмежена придатність” від ВЛК є підставою їх перевірити. І фактично виходить, що ця ланка фіктивна.

Нам дісталась у спадок система мобілізації з радянських часів, коли за облік військовозобов'язаних відповідали підприємства, установи, місцеві органи влади. У нас це працювало в 2014-му, у 2022-му роках, коли був чималий облікований військовий резерв. Коли ж він вичерпався, справу фактично скинули на нижню ланку — поліцію, групи оповіщення ТЦК. А хто взагалі координує цей процес, забезпечує зв'язок між потребами військових та засобами мобілізації? Формально Кабінет міністрів — але на уряд передусім покладено завдання забезпечення економічної стабільності й захисту критичної інфраструктури. І там удосталь задач.

Базове грошове забезпечення військового — 23-24 тисячі гривень. Людям, які служать у Києві — наприклад, у тому ж Генеральному штабі — цих грошей не те, щоб вистачає. Вони, хтось живе в кабінетах у себе, хтось їздить щодня за 100 кілометрів додому. Вони шукають підробіток — часто це таксі. Найбільш популярна тема серед військових, які займаються, наприклад, питаннями логістики в навчальному центрі під Києвом — вони ввечері виїжджають у Київ таксувати.

Питання зміни грошового забезпечення вже давно перезріло. Один із варіантів — перехід на контрактну основу. Це складніше зробити, ніж це було в 2015-2016 роках, коли ми робили також із мобілізованої армії контрактну. Зараз масштаб проблеми більший, потреба в грошах більша, ситуація з економікою гірша. Але це можливо.

Що викликає скепсис у військових? Дві речі. Перша – це якщо буде контракт, то потім буде якась відстрочка на якийсь період. Зараз говорять про рік відстрочки. Це занадто мало. У когось повноцінне повернення до цивільного життя триває кілька років, у когось цього ніколи не стається. Але чисто повернутись додому, закрити базові питання, десь відпочити, виспатись – це десь три-чотири місяці. Потім людина починає шукати роботу — а хто ж тебе візьме на роботу, якщо тебе через півроку мобілізують знову? Або люди будуть іти на роботу з бронюванням, або нелегально залишатимуть країну.

Точно знаємо, що частина людей повернеться на службу, і це теж природньо й нормально. Доволі значна частина – половина, мені здається — у перший рік повернеться все одно на службу. Але все одно, оцей рік відстрочки навіть не сприймається всерйоз.

А друге питання, яке турбує військових, – це питання банальної базової справедливості. Чому людина, яка заходить зараз на контракт із цивільного життя, буде мати такі самі умови – рік контракту, рік відстрочки – як і людина, яка служила до 22-го року ще. Шість років [служить], наприклад — і щоб потрапити під відстрочку, треба підписати ще раз контракт на рік – і тільки потім вона отримає відстрочку.

Ми не зможемо дозволити собі однакові умови для всіх. Коли третина армії піде у відстрочку — ну, це неможливо. З іншого боку, елемент справедливості точно має бути. І це нескладно зробити. Якщо хочуть піднімати грошове забезпечення контрактникам на нових контрактах – підніміть його тоді для людей, які довше в армії, на більше. Або додайте їм якийсь період до відстрочки. Це ж можна зробити.