За п’ять років повномасштабної війни українська система мобілізації пройшла кілька етапів — від масового потоку добровольців у перші місяці 2022 року до планової мобілізації та нинішнього гострого суспільного конфлікту навколо неї. Разом із цим змінилися й головні питання: чому люди не хочуть іти до війська, що відбувається з ними після мобілізації і що потрібно змінити в самій армії.

Про це говорила Ярослава Братусь, керівниця аналітичного напряму Центру ініціатив «Повернись живим», у подкасті «Я чую інших» на Громадському радіо. 

Нижче — скорочена текстова версія розмови.

На початку повномасштабного вторгнення Україна мала переважно добровольчу армію. До ТЦК стояли черги, а системі було складно впоратися навіть з оформленням усіх охочих долучитися до війська. 

Уже в середині 2022 року мобілізація стала більш плановою. Людей почали системно залучати за повістками, але значного суспільного резонансу цей процес ще не викликав. У 2024 році відбулися зміни до регуляторних документів, зокрема перегляд наказу № 402 щодо військово-лікарських комісій та критеріїв придатності до служби. 

Наприкінці 2024-го та у 2025 році ставало дедалі більше публічних випадків застосування сили під час мобілізації. А у 2026 році ситуація перейшла ще в одну фазу. Збільшується кількість нападів на представників ТЦК, випадків завдання шкоди їхньому здоров’ю та загибелі. Водночас залишається багато повідомлень про порушення прав військовозобов’язаних під час сповіщення та доставлення.

Реформу мобілізації планували презентувати влітку, а запустити — у серпні-вересні. Через зміни в уряді ці плани не були реалізовані. Публічно переважно йшлося про можливі зміни в роботі ТЦК, тоді як цілісної концепції реформи не представили. Втім, навіть після запуску реформи не варто очікувати швидких результатів. Проблеми мобілізації накопичувалися роками, тому зміна системи не може дати відчутний ефект за місяць чи два.

Незрозумілі терміни служби — лише один із бар’єрів. Запровадження контрактів із визначеним терміном може зняти цю проблему для частини людей, але не вирішує питання загалом.

Один із найсильніших бар’єрів тут — інстинкт самозбереження. Для цивільної людини армія передусім асоціюється з травмами, пораненнями та смертю.

Впливає і негативний інформаційний фон довкола служби. Люди бояться потрапити до поганого командира, опинитися на невідповідній посаді або в підрозділі, де до них буде погане ставлення. Окремим фактором стали інформаційні наративи про «м’ясні штурми», які активно поширювалися у 2023–2024 роках.

Є й інша проблема: багато військовозобов’язаних взагалі не замислюються про службу, поки мобілізація безпосередньо їх не стосується. Тому працювати потрібно не лише з тими, хто вже готовий служити, а й із людьми, які активно уникають навіть думок про військо. Саме ця група може бути особливо складною для роботи, але водночас серед таких людей є ті, хто потенційно міг би добре реалізуватися у війську.

Відсів людей на різних етапах долучення до війська буде завжди. Частина вибуває через стан здоров’я, частина оформлює відстрочки вже після мобілізації, ще частина йде в СЗЧ. Одна з проблем — низька культура своєчасного звернення до лікарів. Людина може роками не проходити обстежень, а хронічні захворювання виявляються вже під час ВЛК.

Схожа ситуація виникає з документами на відстрочку. Людина може фактично доглядати за хворим родичем, але не мати оформлених документів. У результаті необхідні питання починають вирішуватися вже після мобілізації.

Окремо стоїть проблема СЗЧ. Є багато випадків самовільного залишення частини на етапі базової загальновійськової підготовки або ще до її початку. Причини різні. Для когось СЗЧ — свідомий спосіб уникнути служби. Для когось проблемою стає різка зміна побуту та звичного способу життя.

Окремою проблемою залишається робота з родинами мобілізованих. Зараз комунікація з близькими часто починається тоді, коли вже виникла проблема: людина зникла безвісти, потрапила в полон, отримала поранення або загинула. Натомість контакт із родиною варто вибудовувати від самого початку. Близькі мають розуміти, де перебуває людина, як проходить її підготовка та коли можна очікувати на зв’язок. Це важливо і для самого військовослужбовця. Постійне занепокоєння через дітей, хворих батьків чи інших близьких може заважати зосередитися на підготовці та службі. У деяких випадках така ситуація може стати одним із чинників СЗЧ.

Близько 90% поповнення забезпечують ТЦК, тоді як на рекрутинг припадає близько 10%. Рекрутинг передусім працює з людьми, які вже мають мотивацію до служби. Але значна частина військовозобов’язаних взагалі не думає про армію, доки мобілізація не стає їхньою особистою проблемою. Тому рекрутинг не може самостійно вирішити питання комплектування. Він працює насамперед із мотивованою аудиторією, тоді як держава має взаємодіяти і з тими, хто активно уникає служби.

ТЦК виконують значно більше функцій, ніж безпосередня мобілізація. Вони займаються військовим обліком, призовом на базову військову службу, а також працюють із родинами військовослужбовців — від сповіщення про загибель чи полон до організації поховання. Безпосереднє сповіщення про необхідність прибути для мобілізації — лише одна з їхніх функцій.

Затримання та доставлення військовозобов’язаних, які порушили правила військового обліку, здійснює Національна поліція. До мобілізаційного процесу також залучені органи місцевого самоврядування та бізнес. Така модель створює конфлікт інтересів. Для місцевої влади військовозобов’язані є виборцями, для бізнесу — працівниками, яких він втрачає в разі мобілізації.

Водночас планування мобілізації залежить від значно ширшого кола органів — Генерального штабу, Міністерства оборони, командування Сухопутних військ, Міністерства економіки, уряду та Президента.

Порушення прав відбуваються не лише щодо військовозобов’язаних. Зростає і кількість нападів на самих військовослужбовців ТЦК та СП. Тому в системі має працювати однаковий принцип: закон повинен однаково застосовуватися до всіх. Поки залишається «сіра зона» безкарності, її використовуватимуть різні сторони.

Нові військовослужбовці не можуть одразу замінити досвідчених бійців. Для цього потрібні навчання, бойове злагодження і час. Але це не означає, що нові люди не потрібні. Вони необхідні для ротацій, щоб досвідчені військові могли відпочивати, а також щоб людей із проблемами зі здоров’ям можна було переводити на інші посади. Тому важлива не лише кількість людей у війську, а й те, наскільки ефективно ними управляють. Є підрозділи, які без великої кількості особового складу все одно вибудували ефективний кадровий менеджмент. Водночас сама лише велика кількість людей не гарантує ефективності, якщо немає якісного управління.

Окремою проблемою стало стрімке кар’єрне зростання військовослужбовців. Через дефіцит кадрів люди можуть досить швидко переходити від солдата до командних посад, не маючи достатнього досвіду й підготовки. Тому професійна військова освіта не повинна сприйматися як формальність. Вона безпосередньо впливає на якість кадрового менеджменту у війську. Водночас відправити кожного командира на кількамісячне навчання не завжди можливо. Через це командири намагаються балансувати між необхідністю підготовки та потребами підрозділу.

Реформа мобілізації не може зводитися до зміни роботи територіальних центрів. Вона має охоплювати систему бронювання, критерії критичності, відповідальність за порушення та зміни всередині самого війська.

Саме стан війська значною мірою впливає на готовність людей до нього долучатися. Водночас військовослужбовці самі можуть відмовляти своїх близьких від служби. 

Головним хейтером долучення до війська є військовослужбовець. Тому він має бути одним із ключових учасників реформи. Якщо змінювати умови служби, ставлення до людей, кадровий менеджмент, підготовку та можливості для відпочинку, то з’явиться більше позитивного досвіду.

А саме досвід близьких людей може стати одним із найсильніших аргументів для тих, хто вагається щодо служби. Українці не завжди довіряють органам влади та офіційним особам, зате значно більше довіряють друзям і близьким. Тому позитивна рекомендація людини, якій вони довіряють, може стати вирішальною.