Микола Бєлєcков, старший аналітик Центру ініціатив «Повернись живим», дав інтерв’ю Катерині Годуновій з Kyiv Independent. Говорили про нещодавні територіальні здобутки України, зростаючу роль дронів і роботизованих систем, можливість замороження конфлікту й те, чи може будь-яка зі сторін продовжувати війну роками.

Нижче — ключові тези розмови.

Наступати зараз досить складно. І загалом наступ  — це не те, що може кардинально змінити ситуацію на користь України.

Стратегічно це важливо, оскільки підриває поширений Росією наратив, що рано чи пізно вона переможе, адже має значно більше ресурсів.

Наскільки я розумію, наш план — перерізати російське проникнення, так звані щупальця та інші формати процесу інфільтрації. Ідея полягає в тому, щоб використати цей слабкий бік російської тактики інфільтрації та покращити тактичну ситуацію, де це дозволяють умови. У такий спосіб можна змусити росіян грати за нашими правилами, але водночас без істотного просування.

У нас є доволі хороші шанси для такого тактичного покращення ситуації.

Битва за Покровськ почалася в серпні 2024 року. Росіяни понад рік захоплювали залишки цього населеного пункту й мали значні втрати.

Зараз спостерігаємо позитивні для України тенденції, але такі зміни та покращення не означають повну стабілізацію фронту. Уздовж лінії фронту є низка ділянок, де росіяни намагаються просуватися й мають локальні успіхи. Одна з них — Покровський напрямок, або, якщо точніше, Добропільський напрямок, також район Костянтинівки на схід від Слов’янська і Краматорська.

Росіяни намагаються повністю захопити Родинське, щоб створити умови для подальшого просування в напрямку Добропілля. Також вони прагнуть просунутися на північний захід від Покровська через Гришине.

Їхня мета — захопити слов’янсько-краматорську агломерацію. Потім вони зможуть заявити про повний контроль над Донецькою областю. Але зараз ідеться радше про створення умов для можливого майбутнього захоплення.

Завдяки нашим контратакам ситуація зараз краща, ніж на початку року. Оскільки росіяни не мають істотно більше живої сили, це радше відносна перевага.

Вони не можуть одночасно наступати всюди — їм доводиться визначати пріоритети. Тому їм просто бракує сил для одночасного просування в Донецькій, Запорізькій та Дніпропетровській областях.

Дискусія про те, чи наважиться Росія на ще одну загальну мобілізацію, триває вже понад три роки. Такий варіант досі існує, і його потрібно враховувати, передбачаючи  найгірший сценарій.

Але, наскільки я розумію, політичні ризики для режиму —  вищі, ніж потенційна вигода від загальної мобілізації. Тому вони намагатимуться максимально відкладати це рішення.

Існує загальна тенденція до збільшення дальності ударів. Ймовірність бути виявленим і знищеним у межах 15 км від умовного «нуля» сягає майже 100%.

Зараз як ударні дрони, так і FPV-дрони на оптоволокні атакують цілі на відстані 40–50 км. Ми бачимо посилення українських мідлстрайків на 100+ км. Тому лінія фронту і кілзона розширюються.

Українські інженерні війська та відповідні підрозділи розміщують антидроновий захист вздовж основних доріг, оскільки ризик ураження навіть на 30–40 км є дуже високим.

Зростає кількість випадків, коли наземні роботизовані комплекси виконують не лише допоміжні, а й бойові функції.

З огляду на темпи розвитку таких систем, у другій половині року кількість таких випадків, імовірно, значно зросте й роботизовані комплекси стануть першою лінією оборони, а люди — вже другою. Ми досить стрімко рухаємося в цьому напрямі.

Для визначення цілі ми використовуємо різні засоби розвідки — оптичну, радіоелектронну й навіть агентурну. Необхідно перевірити ціль і переконатися, що застосування конкретного озброєння має високі шанси на успіх. Тоді ми переважно використовуємо дрони, які еволюціонували із систем для стратегічних ударів.

Є випадки використання платформ, створених для ударів на понад 500 км, на відстані 20–300 км. По суті, це FP-2 — один з основних засобів середньої дальності.

Ми пріоритизуємо різні типи цілей, але 50% — це системи ППО. Ми використовуємо той факт, що існує так званий радіогоризонт, а зв’язок Starlink дає нам змогу літати дуже низько за межами радіогоризонту. Так ми знищуємо десятки різних класичних наземних ракет.

Також ми створюємо коридори для подальших мідлстрайк-ударів, де атакуємо склади, локомотиви з пальним і боєприпасами, штаб-квартири ФСБ та інші об’єкти.

До початку цього року ми здебільшого покладалися на дрони-камікадзе, схожі на російський «Ланцет». Вони також мали обмеження дальності — зазвичай менше ніж 100 км. Тепер ми можемо вражати цілі в Росії на відстані 100, 150, 200 кілометрів. 

Зараз ця кампанія знову посилилася. Кожні два тижні ми знищуємо 20–30 різних підтверджених цілей уздовж лінії фронту на півдні та сході України.

Росія все ще має перевагу, оскільки застосовує комбіновані атаки — використовує дрони, балістичні та крилаті ракети. Наша спроможність у цьому напрямі обмежена.

Ми не можемо здійснювати класичні комбіновані удари на належні відстані по європейській частині Росії, де зосереджена економічна активність і населені пункти.

Ми все ще маємо обмежені ресурси, але в контексті ударних дронів ми зараз, грубо кажучи, на рівних.

Український оборонно-промисловий комплекс за фінансової підтримки партнерів (Норвегії, Данії, Швеції, Німеччини) може виробляти приблизно таку саму кількість дронів-камікадзе, як Росія застосовує проти України.

Президент згадував п’ять сценаріїв, і, ймовірно, це саме ті, які можуть бути реалізовані. Якщо Росія справді має певні резерви військ, то вони вже можуть використати їх уздовж поточної лінії фронту.

На жаль, є ризик локальних бойових дій вздовж кордону в Чернігівській області, наприклад, з боку Брянської області РФ. Але їм бракує сил, щоб одночасно тиснути на українські війська, відволікати значні сили з півдня та сходу і наступати там. Крім того, темпи їхнього рекрутингу знизилися. Ми вбиваємо і завдаємо поранень більшій кількості військових, ніж вони можуть компенсувати, тому їхня перевага в живій силі поступово зменшується.

Навіть якщо Білорусь буде залучена, географія бойових дій і розвиток технологій не дадуть Росії істотної переваги.

З політичного погляду це ризиковано для Лукашенка, який зараз намагається балансувати. Він веде діалог зі США, звільнив деяких політичних в’язнів і прагне більше взаємодіяти зі США, а менше — з Європою. Усі ці можливості для діалогу зникнуть, якщо він буде залучений до війни. У такому разі також будуть зняті обмеження в контексті дій України щодо Білорусі. Мова про те, що певні економічні підприємства й великі білоруські об’єкти можуть зазнати атак.

Білорусь уже частково є співучасником агресії проти України, адже в 2022 році вона надала свою територію. Повітряний простір Білорусі час від часу використовують для атак на Україну, а на території Білорусі встановлюють обладнання, яке допомагає керувати дронами.

Ми робимо все можливе, щоб максимально обмежити таку участь Мінська.

Ми зробили великий крок вперед у сфері ППО завдяки дронам-перехоплювачам. Вони зараз забезпечують 30–35% усіх перехоплень.

Крім того, ми посилили оборону в Чернігівській області. Це добре видно з останніх атак. Але її можна обійти, наприклад, через центр України.

Основна проблема — захист від балістичних і крилатих ракет. Це ключова тема для України, і майже кожна друга заява Зеленського стосується протиракетної оборони. Ми очікуємо конкуренції за ракети-перехоплювачі, адже їх використовують у війні між США й Іраном. Утім, немає гарантії, що кожна балістична ракета, запущена на Київ чи інші міста, буде знищена.

Для України це хороший поштовх, щоб розпочати, можливо, спільно з нашими партнерами, певну роботу з розробки власної протиракетної оборони. Це довгостроковий проєкт, але нам, ймовірно, слід рухатися в такому напрямі.

У деяких випадках дрони-перехоплювачі можуть збивати ракети, особливо за умов так званого зустрічного курсу. Це можливо, якщо відома траєкторія польоту. Але це дуже людомісткий процес: потрібно багато операторів, а також масштабна інтеграція ШІ та повне покриття країни. Якщо ми добре орієнтуємося в ситуації, перехоплювачі можуть збивати не 30–35% або 40%, а до двох третин «Шахедів».

У радіолокаційному покритті території України все ще є прогалини. Радари «Рада», які ми використовуємо, мають дальність приблизно 20 кілометрів. Якщо росіяни правильно розрахують траєкторію польоту і якщо вона пролягатиме не над лінією зіткнення, а через Чернігівську, Сумську чи Харківську області або через південь, зокрема Чорне море, вони зможуть скористатися цими прогалинами.

Путін живе у власному світі й по-іншому оцінює ситуацію. Проблема в тому, як ми надсилаємо йому правильні сигнали і як він їх інтерпретує, адже зараз на лінії фронту не відбувається значного прориву і росіяни не можуть захопити значні території України.

Перспективи Росії на полі бою дуже похмурі. Але оскільки Путін дуже ізольований від інформації і по-своєму тлумачить поточні події, він може мати викривлені уявлення про те, що демократія слабша за силу. Це може підтримувати його віру, що затягування війни радикально змінить ситуацію на користь Росії.

За оцінкою нідерландської військової розвідки, зараз, коли більшість російських сил зосереджена на агресії проти України, ймовірність чергової великомасштабної агресії проти країн Балтії наближається до нуля. Але водночас країни Балтії готуються до найгіршого сценарію.

Наші держави-партнери побоюються сценарію, коли бойові дії в Україні припиняться, але російський потенціал залишиться й буде передислокований. Тому вони максимально допомагають Україні, щоб закріпити ці сили тут.

Для країн Балтії Україна є їхньою першою лінією оборони. Успішна оборона України гарантує, що їх ніколи не атакують.

Найбільша міждержавна війна після 1945 року — ірано-іракська. Вона тривала 8 років і була позиційною. Жодна зі сторін не мала вирішальної військової переваги. Зараз ми маємо п’ятий рік війни такої інтенсивності. Росія все ще здатна продовжувати війну певний час, як і Україна. Але навряд чи вона триватиме 8 років.

Є високі шанси, що ця війна завершиться ще однією угодою, яка просто заморозить нинішню лінію фронту.

Коли Зеленський говорив (імовірно, у жовтні-листопаді 2025 року), що лінія фронту має бути відправною точкою переговорів, це був прямий сигнал готовності до замороження, якщо інша сторона також до цього готова. Але Росія не готова.

Путін не може погодитися на замороження. Він має демонструвати результат, щоб виправдати втрати, адже за нинішніх умов росіяни не здатні захопити всю Донецьку область.

Для України це неідеальний сценарій, але він передбачає збереження суверенітету й безпеки. На відміну від 2014–2015 років, Росія зараз вимагає значних територіальних і геополітичних поступок, навіть якщо не може контролювати певні території. Мета України — не допустити, щоб Росія диктувала умови. Водночас зараз складно уявити швидше повернення Україною тимчасово втрачених територій.