Сьогодні, 20 січня 2025 року, повноважень набуває 47-й президент Сполучених штатів. Дональд Трамп вдруге за свою політичну кар’єру обійме найвищий державний пост. Разом із Овальним кабінетом він отримає від свого попередника, Джозефа Байдена, зокрема, й необхідність покласти край війні між Україною та РФ. Для цього Дональду Трампу доведеться розв’язати кілька складних протиріч і піти на компроміси із самим собою. Або ж «Квартет хаосу» і далі розхитуватиме архітектуру безпеки у Євразії. 

Адміністрація 46-го президента США залишає неоднозначну спадщину у контексті агресії РФ проти України, яка 24 лютого 2022 року набула характеру повномасштабної війни. Із одного боку, США та їхні союзники не дозволили РФ швидко (протягом декількох місяців) досягнути своїх максималістських цілей — знищити суверенну і незалежну Україну шляхом окупації, щоб надалі проєктувати силу на регіон Центральної і Східної Європи. Із іншого, РФ поки не відмовилася від своїх максималістських цілей і не припинила агресію проти України — попри усі прямі і непрямі втрати, які, на думку команди Байдена, самі по собі є «стратегічним провалом РФ» і мали б призвести до переоцінки планів. Навпаки, Кремль повернувся до відкритого декларування максималістських вимог. Якщо вони будуть реалізовані, це означатиме кінець суверенної і незалежної України. Сама ж війна перетворилася на війну на виснаження із усіма викликами щодо її ефективного ведення і завершення та негативними наслідками для України. Команда Байдена залишає наступникам історію із відкритим фіналом, «дописати» яку має вже команда Трампа — згідно із власними вміннями, навичками і баченням. 

Опосередковано половинчастість і незавершеність спадщини Байдена щодо війни між Україною та РФ підтвердив і вже колишній очільник ЦРУ Вільям Бернс. В інтерв’ю NPR від 10 січня 2025 року він, зокрема, сказав таке: «Але ключовим питанням, на мою думку, буде те, як вони (команда Трампа) допоможуть президенту Зеленському і Україні достатньо підтримати важелі тиску, щоб гарантувати, що переговори не будуть виключно на умовах Путіна. І як команда Трампа продовжуватиме підвищувати ціну для РФ (за агресію) так, щоб Путін розумів, що час не обов’язково на його боці, як він, на мою думку, вважає зараз». Генсек НАТО Марк Рютте був більш прямим і різким, коли характеризував поточну стратегічну динаміку війни. За його словами, Україна «на сьогодні не може вести переговори із позиції сили». На думку Рютте, Альянс і партнери мають зробити більше, щоб гарантувати, що Україна досягне позиції сили через зміну траєкторії конфлікту. 

В останні дні адміністрації Джозефа Байдена його команда спробувала продати своїм наступникам цікаву ідею у контексті війни між Україною та РФ. А саме те, що все, що потрібно адміністрації Трампа, —  це лише продовжити політику підтримки України і тиску на РФ, щоб дійти до моменту, коли Кремль погодиться домовлятися, а не лише диктувати свої умови. Як наслідок, команда Трампа може забрати собі всі лаври, спираючись, по суті, на роботу попередників. Скоро побачимо, наскільки плідною може бути ця ідея. Хоча в оригінальності авторам спроб відповідним чином переконати Дональда Трампа і його команду відмовити не можна.

Перед командою Дональда Трампа і самим 47-м президентом США стоятимуть три ключові вимоги з реалізації політики щодо війни між Україною та РФ у тому, щоб досягти врегулювання і гарантувати його сталість. Але ці вимоги суттєво конкуруватимуть із стилем, поглядами і характером Дональда Трампа.

Перш за все, необхідно продовжувати підтримувати Україну тут і зараз, маючи на меті стабілізувати лінію фронту. Без цього уявити будь-які переговори із РФ неможливо. Кремль не бачить сенсу у переговорах, він вважає, що може просто рухати фронт далі і так створювати нову реальність на землі. Проти Дональда Трампа у цьому гратимуть як попередні заяви про швидкість врегулювання, так і загальний скепсис серед виборців Республіканської партії щодо того, що продовжувати підтримувати Україну на відповідному рівні доцільно. Коли говорити про швидкість врегулювання, то ситуацію вдалося дещо відіграти заявами про те, що для напрацювання політичної рамки знадобиться щонайменше 3—6 місяців. А от із настроями серед республіканців може бути дещо важче. До 67% прибічників партії вважають, що США надають Україні забагато допомоги. 

По-друге, Україну треба підтримувати не тільки тут і зараз, але й гарантувати це довгостроково. Йдеться про те, щоб вбудувати її у систему колективної оборони в Європі так, аби послати Москві сигнал:  порушення нового статус-кво матиме високу ціну і ризики. В ідеалі це має призвести до повної і остаточної відмови РФ від політики на знищення і підкорення України. Україна воліла б бачити це як членство у НАТО у певний момент. Однак Дональд Трамп та окремі представники його майбутньої адміністрації відомі своїм скептицизмом щодо пріоритетності європейської безпеки для США та ролі й місця НАТО у сучасній формі для політики США у регіоні. У цьому ще одне протиріччя.

Зрештою, будь-яка якісна політика щодо врегулювання війни України та РФ вимагає від команди Дональда Трампа послідовності, певної прогнозованості і залучення партнерів. З цим у нового президента можуть бути проблеми. Послідовність і прогнозованість Трамп сприймає як слабкість, і приклад команди Байдена, яка довела вказані риси до межі, це доводить. Але й надмірна хаотичність та повна непрогнозованість не є основами для якісної політики. Так само якісна взаємодія із союзниками та партнерами в Євразії критично необхідна для протидії «Квартету хаосу» — РФ, КНР, Ірану, КНДР. Проте Дональд Трамп прославився антагонізмом як щодо ворогів США, так і щодо партнерів та союзників. Попередні заяви про Канаду, Гренландію і Панаму не додають оптимізму, хоч їх і не треба розуміти буквально. 

Отже, щоб створити умови для дійсно якісного і тривалого врегулювання війни між Україною та РФ, Дональду Трампу треба буде перебороти самого себе. 

До 20 січня 2025 року Дональд Трамп і його майбутня адміністрація озвучили геть мало заяв і тез, щоб детально зрозуміти, як нова команда намагатиметься вирішити найбільший у Європі конфлікт із часу Другої світової війни, де позиції України і РФ взаємовиключні. Це все спричинило хвилю спекуляцій різної якості, учасники якої надміру грішать як оптимізмом, так і песимізмом.

Проте під час слухань у профільному комітеті Сенату 16 січня 2025 номінований на посаду Державного секретаря США сенатор від штату Флорида Марко Рубіо пішов дещо далі звичних тез. А саме того,  що війна України і РФ може закінчитися лише політичними врегулюванням, а не воєнною перемогою однієї сторін, а також скепсису щодо того, що Україна  здатна швидко мілітарно повернути тимчасово втрачені території, який, до слова, імпліцитно поділяла і адміністрація Джозефа Байдена. Ключовою новою змінною у тезах Марко Рубіо була ідея, що можливе врегулювання вимагатиме поступок всіх сторін — України, РФ і, що дуже важливо, США. 

Загалом показовою є націленість на те, щоб досягти саме компромісного врегулювання — де сторони відходять від своїх максималістських вимог, намагаються гарантувати виконання ключових і поступаються другорядними. Компроміс вважається менш вимогливим із точки зору того, як його підтримувати — на відміну від спроб будувати врегулювання виключно на воєнному балансі сил і загроз, що вимагає більше ресурсів.

На сьогодні позиції України і РФ розділяють три ключові точки: контроль над територіями, відносини України з НАТО та двостороння співпраця з міжнародними партнерами, а також кількість і якість Сил оборони України у майбутньому. Наразі РФ вимагає не лише визнати окупацію близько 19% території України, але і відмовитися від територій, які вона оголосила своїми, проте не контролює повністю; перетворення України на нейтральну країну і відмови НАТО від політики відкритих дверей; зменшити Сили оборони України до 50—75 тисяч із ударними спроможностями не більше 40 км. Якщо ці умови буде реалізовано, сукупно це зробить Україну повністю беззахисною та дозволить продовжувати політику на її знищення. Як наслідок, офіційний Київ воліє чинити спротив далі, попри погіршення умов, і це логічно та очікувано. 

Відсутність поля до компромісів тут і зараз, однак, не забороняє спробувати уявити, як адміністрація Трампа підходитиме до точок протиріч з огляду на концепцію взаємних поступок.

У територіальному вимірі Україна зробила перший крок, коли наприкінці 2014 року президент Володимир Зеленський почав натякати на політико-дипломатичний спосіб повернення тимчасово втрачених територій у випадку врегулювання. Претензії РФ зрештою будуть  обмежуватися межами реального територіального контролю. Як наслідок, повна стабілізація лінії фронту критично важлива. При цьому Україна ніколи юридично не погодиться із втратою територій, а РФ вимагатиме формально визнати новий статус-кво у його територіальному вимірі. США муситимуть шукати формулювання, із якими погодяться обидві сторони, що буде нелегко. І при цьому Вашингтону доведеться враховувати, що будь-яке формальне визнання окупації означатиме остаточний крах Статуту ООН. Окремою темою буде захистити нову лінію розмежування, яка для більшої сталості вимагатиме залучати на бік України контингенти країн-партнерів із формату «Рамштайн».

Коли говорити про НАТО, то найбільше, що можуть запропонувати США, — певний мораторій на розширення Альянсу, як вже йшлося у публікаціях американських ЗМІ. Інші варіанти — одностороння повна відмова Альянсу від політики відкритих дверей чи добровільне прийняття Україною нейтрального статусу — виглядають як надмірні поступки РФ, які не відповідають ані стану справ на фронті, ані загальному балансу сил між НАТО і РФ. Надмірні поступки РФ у плані Альянсу, що для Москви було завжди про повний кінець американської гегемонії, теж можна вважати глобально небезпечними, адже це могло б бути неправильним сигналом державам «Квартету хаосу» в інших регіонах Євразії. Поки, як показують заяви Володимира Путіна кінця минулого року, Москва доволі прохолодно відреагувала на гіпотетичний мораторій. Хоча певна завуальована критика політики відкритих дверей Альянсу, яку фактично зробив Дональд Трамп у рамках публічних тез 7 січня 2025 року, може бути сигналом Москві щодо готовності говорити і шукати точки дотику.

Проблематика кількості та якості Сил оборони України напряму пов’язана із перспективами приєднання до Альянсу. Якщо буде здійснено спроби формалізувати те, що Україна не зможе у найближчому майбутньому стати частиною НАТО, критично важливою буде така якість і кількість Сил оборони, яка б компенсувала дефіцит зовнішніх гарантій безпеки. Такої  якості буде важко досягнути без практичної підтримки держав-партнерів. Як наслідок, Вашингтон мав би чітко нагадати РФ, що вона не може мати все відразу — Україну і без НАТО, і без Сил оборони достатньої якості і кількості. У цьому контексті важливо, що генерал у відставці Кіт Келлог скептично оцінював перспективи України у найближчому майбутньому приєднатися до Альянсу і просував необхідність практично підсилити її, якщо врегулювання вдасться досягти.  

Спроби шукати компромісне врегулювання тут і зараз виглядають радше фантастичними і вимагають значної підготовчої роботи із боку США та їхніх партнерів щодо зміни калькуляції окупанта Кремля. Поки РФ демонструє надмірну (само)впевненість щодо здатності досягнути своїх цілей без жодних поступок. У цьому плані дуже важлива іще одна теза із виступу генсека НАТО Марка Рютте минулого тижня. Сталий мир неможливий, якщо Путін зможе реалізувати свої умови врегулювання, що буде сигналом для коаліції країн, які стоять за РФ і підтримують її агресію. Ці тези було озвучено перед представниками Європейського парламенту, хоча ключовим адресатом був саме Дональд Трамп.

20 січня 2025 року світ повертається в епоху, де домінуватиме інтерес США у вузькому, а не широкому розумінні. Усе розглядатиметься із точки зору конкретного зацікавлення США у сфері нацбезпеки і оборони, економіки, а не обов’язково із точки зору інтересів підтримання глобальної системи, яку американці утримували і будували із 1945 року. Це стане додатковим викликом для України із точки зору аргументації, чому підтримувати її надалі залишається в інтересах США.

У цьому плані дуже важливими є дослідження на кшталт «Долари і глузд. Американський інтерес в перемозі України» від American Enterprise Institute. Автори із чіткими обрахунками демонструють, чому США дешевше допомогти Україні тут і зараз, ніж вживати додаткові заходи за сценарію її краху. Саме такі чіткі калькуляції і мають складати основу української аргументації.

Єдиними сигналом, який можна трактувати позитивно, є зсування терміну щодо можливої розробки політичної рамки врегулювання війни новою адміністрацією на 3—6 місяців. Представники країн Європи побачили у цьому опосередковане визнання того, що швидке врегулювання може відбутися, лише якщо Україна капітулює, а це точно не відповідає інтересам і баченню нової команди, яка воліла б не повторювати помилок попередників щодо Афганістану і загалом попередити імідж слабкості. 

Так чи інакше, ми вступаємо у час додаткової невизначеності, що за своєю природою генерує і ризики, і можливості, а також ускладнює прогнозування. Але нові обставини мають сприяти розробці і укріпленню внутрішньої української єдності щодо стратегічного трикутника «цілі, ресурси і інструменти досягнення цілей» у війні. Внутрішня єдність України буде найкращою основою для продуктивної роботи із новою командою у Білому домі.