Нині Тарас Ковалик очолює ветеранський відділ фонду «Повернись живим». Його команда організовує Всеукраїнські змагання з адаптивного спорту та відновлювальні спортивні табори серед ветеранів/нок та військовослужбовців/виць і розбудовує екосистему адаптивного спорту в Україні. У інтерв’ю для «Армія TV» він розповів, чому тікав від цивільного життя назад у військо, як фізична активність повернула йому сенс і чому психотерапія та спорт — це інструменти відновлення. Нижче — коротка версія розмови.

— Для мене все почалося на Майдані. Я був у Самообороні, стояв між протестувальниками та силовиками. Після 18 лютого 2014 року, коли вже застосовували бойову зброю, я зрозумів: це війна. Потім був «Айдар» і вже у червні — поранення під Щастям. Куля перебила мені артерію під коліном. 

— Бо мирне життя виявилося страшнішим за окопи. У тилу мене накривала тривога, я не знаходив собі місця. У війську, навпаки, відчував спокій. Я приховав наслідки травми й знову пішов служити. Спершу був стрільцем, пізніше працював у мінометному розрахунку. Але з часом зрозумів, що тіло не витримує таких навантажень.

— Я тікав назад у військо від цивільного життя. У мене були симптоми ПТСР, проблеми зі сном, дратівливість. Допомогло середовище: пластуни, побратими, активне соціальне життя й терапія. Парадоксально, але тільки у війську я почувався у безпеці. У цивільному житті — ні. Психотерапія дала можливість вперше відчути: можна жити інакше.

— Смерть побратимів. Один із них, герой України, страждав від комплексного ПТСР. Він не міг спати, мав залежності, його переслідували образи вбитих ворогів. Це показало мені: демони війни сильніші за кулі. І психотерапія — не панацея, але вона зменшує ціну наших страждань.

— Так, після служби я займався тим, що допомагав військовим і психологам. Ми з командою були містком між ними. Їздили до військових і пояснювали простими словами: «Все, що з вами відбувається, — нормально». Є шок, є травма, і водночас є способи з цим впоратися. Тоді звертатися по допомогу вважалося слабкістю. Ми показували: це не слабкість — це досвід, з яким можна працювати.

— Травма війни робить життя меншим: людина замикається, боїться впасти чи знову поранитися. Натомість адаптивний спорт робить життя більшим. Ти береш лук, робиш перший постріл — і вже маєш відчуття успіху. Це безпечний простір, де можна кидати собі виклики під наглядом тренерів, лікарів та побратимів чи посестер. Це переводить із режиму виживання в режим життя.

— Коли до нас приходять хлопці й дівчата з пораненнями, вони здебільшого не вірять, що можуть знову бути активними. Але з часом у них починають світитися очі. На заході Invictus Games я бачив, як люди повертаються до життя. Спорт запалює, змінює та дає сили знову відчути себе частиною спільноти.

— Ми системно розбудовуємо програму адаптивного спорту. Це не лише спортивні табори, а ціла екосистема відновлення. Наприклад, найближчий мультиспортивний табір плануємо вже на зиму. Крім того, у грудні пройдуть великі змагання, куди можуть приїхати навіть новачки — просто відчути атмосферу та закохатися в процес. Ми створюємо умови, в яких людина приречена на успіх. Наша мета — зробити такі табори регулярними, щоб вони відбувалися щонайменше раз на квартал та охоплювали до сотні учасників. 

Ми також їздимо регіонами в межах проєкту «Наші тут» й мапуємо спортивні секції, дружні до ветеранів. Це допомагає зрозуміти, як адаптивний спорт може розвиватися в громадах. Плануємо освітні програми для тренерів та піклувальників, бо кадрове питання є критичним. Працюємо синхронно з Міністерством у справах ветеранів, іншими відомствами та міжнародними фондами, щоб залучати ресурси і масштабувати модель.

— Не залишайтеся наодинці. Соціальний капітал — це найцінніше. У поганий день витягує середовище: друзі, побратими, родина. А рухова активність та психотерапія — інструменти, які дозволяють заплатити меншу ціну за внутрішнє зростання.