Російсько-українська війна триває. Це виклик для всіх — і цивільних, і військових. Окремо — для тих ветеранів/ок, хто повертається до цивільного життя через травми, поранення та захворювання. Так для них починається складний шлях. І адаптивний спорт може на ньому допомогти. Чи чули ви про це?

Після травми починається довгий і часто виснажливий процес проходження військово-лікарської комісії, ВЛК. Після нього — реабілітація. Вона має два сценарії, залежно від стану здоров’я ветерана чи ветеранки. Перший — це вправи та процедури, після яких можна повернутись у зону ведення бойових дій. Другий сценарій реабілітації довший, часто потребує складних хірургічних втручань. Йдеться про ампутації, пошкодження головного чи спинного мозку. Після цього на фронт здебільшого не повертаються. Але є винятки. Детальніше про те, що буває після повернення з війни, доки вона ще триває, можна прочитати у дослідженні «Шлях ветерана» від Veteran Hub.

Після виходу з лікарні чи реабілітаційного центру ветеран чи ветеранка можуть самостійно дбати про себе та додавати до рутини нові заняття. Рани загоюються, тіло стає функціональнішим. Це ідеальний час, аби почати наступний етап — відновлення. Одним із його методів є адаптивний спорт.

Адаптивний спорт — це рекреаційні чи змагальні види спорту для ветеранів та ветеранок, які мають травми, поранення або хвороби. Майже кожен вид спорту може бути адаптивним: від баскетболу на кріслах колісних до сноубордингу. Фізична активність — це інструмент, який допомагає знову повірити у себе, прийняти своє нове тіло та відчути радість від руху.

Окрім видимих поранень, існують невидимі. Наприклад, психологічна чи акубаротравма. Людина з такими станами потребує певних умов для занять. Задача адаптивного спорту — створити їх. Потрібно мінімізувати тригери і як наслідок — створити безпечне середовище для занять спортом. Важливо зважати на все: різкі звуки, несподіванки, яскраве світло та кількість людей, що поруч.

Відновлення через адаптивний спорт — це комплексна процедура. Для неї мало фізичних вправ та локації. ЇЇ якість залежить від компетентних тренерів та їхніх асистентів у тому числі. Ветеран не приходить за поясненням, як правильно тримати ракетку у руці, йому потрібно більше: емпатія, підтримка, відсутність жалю, достатня кількість мотивації. Без компетентних знань нашкодити дуже легко. 

Один із різновидів адаптивного спорту — стрільба з луку. У її «класичній» версії стрілу направляють рукою. Натомість адаптивною можуть займатися люди з ампутацією однієї або двох рук. Направляти стрілу можна зубами. Окрім того, лук можна прикріпити до протеза, крюку чи власної ноги, якщо це можливо. 

Велоспорт адаптивним робить хендбайк. Це велосипед, керувати яким потрібно руками у напівлежачому положенні. Більшість хендбайків триколісні. Це дозволяє людям з ампутаціями ніг, спинальними травмами чи розладами вестибулярного апарату займатися адаптивним велоспортом. 

Адаптивний спорт може бути командним. Йдеться про волейбол сидячи або баскетбол чи регбі на кріслах колісних. Команда Центру ініціатив ПЖ уже декілька років є партнером Ігор Нескорених. Це міжнародний спортивний захід для ветеранів та ветеранок (у тому числі діючих військовослужбовців). Ось що каже Арсен Рябошапко, один з учасників цьогорічної збірної, про командну гру:

«Мене заразили командні види спорту. Адже ти відповідальний не тільки за свій результат, а й результат побратимів. Коли щось виходить у команди — це мене надихає і додає впевненості. Ця впевненість допомагає мені реалізовувати інші речі у своєму житті».

Адаптивний спорт дає можливість бути у спільноті, яка об’єднує людей зі схожим досвідом та допомагає долати наслідки видимих та невидимих поранень. Ветерани та ветеранки вміють підтримувати й мотивувати одне одного, як ніхто інший. Спільний попередній досвід зближує та працює як хороша пігулка.

Дмитро Козак зі Львова, йому 28 років. Під час Революції Гідності навчався у Золочеві. Вже тоді 17-річний хлопець був чутливий до подій в Україні. На Майдан регулярно приїздив на вихідних. У якийсь момент Дмитро зневірився, бо не бачив результату своїх дій. Проте коли у Києві сталися перші смерті, вирішив, що сидіти вдома більше немає сенсу, пішов у штаб опору. До чоловіків, які тоді їхали у столицю, його не взяли, мовляв, занадто молодий. Але Дмитро того ж вечора знову прийшов до штабу і добився свого. Батьки не знали, що він був на Майдані 19 лютого. 

Дмитро був на передових барикадах, дивився беркутівцям прямо у вічі. А разом з тим — і смерті. Згадує, що тоді кров текла рікою. В один із днів на Майдані Дмитро втратив свідомість. Коли прийшов до тями, зрозумів: це контузія. Дмитро пошкодив дихальні шляхи та хребет. Спочатку довго лікувався у Львові, потім — за кордоном. 

За причетність до подій на Майдані Дмитро отримав статус учасника бойових дій. Перші три роки після поранення, хоч і невидимого, він почувався психологічно погано. Будь-які спогади, пов’язані з Революцією Гідності, тригерили й викликали сльози. Після повернення до Львова Дмитро взяв участь у змаганнях із настільного тенісу серед учасників бойових дій. Пізніше спробував ще декілька видів адаптивного спорту. Це допомогло йому відволіктись від нав’язливих думок про ті події.

У лютому 2022 року Дмитро долучився до лав Нацгвардії. Напрямки на сході були різними, але всі — гарячими та важкими. Дмитро отримав поранення під Вугледаром. Каже, думав, що живим звідти не повернеться. А потім настав час ВЛК, реабілітації та відновлення. 

«У цей момент здавалось, що це все, кінець. Я більше не корисний, нічого не можу зробити», — згадує Дмитро. 

2023 року чоловік пройшов відбір до української збірної Ігор Нескорених. Цей досвід показав, що спільнота «своїх» є, і вона може бути цілющою. Можна й далі приносити користь іншим. І один із способів — представляти Україну на міжнародній спортивній  арені. 

«Ігри Нескорених відкрили для мене світогляд по-іншому. Я зрозумів, що можна працювати й допомагати іншим, обʼєднувати ветеранів і разом  займатись спортом. Я потрапив у середовище «своїх», де завжди комфортно!», — говорить Дмитро.

Аналітики Центру ініціатив ПЖ працюють над комплексним соціологічним дослідженням про вплив адаптивного спорту на життя. Одна з можливостей, яку дає документ, — підкріпити практичну діяльність аналітичною складовою, якої бракує в Україні. Це дослідження не тільки про сухі числа, відсотки чи графіки. Воно дає змогу формувати ефективні способи підтримати тих, хто віддав свій час та здоров’я на користь захисту країни.

Нижче думки ветеранів та ветеранок, які взяли участь у дослідженні про адаптивний спорт.

«Спорт є реабілітацією як фізичною, так і психологічною. Саме завдяки тренуванням, підтримці від тренерів та команди я зміг побороти депресію. Спорт дав мені можливість знову соціалізуватися. Від цього життя стає яскравішим».

«Спорт — це найдоступніший спосіб реабілітації, підтримки та відновлення свого здоров’я після поранення. Він допомагає згуртувати колектив. А також поставити перед собою ціль, мету та досягти певних вершин».

«Це необхідність та важлива справа у повсякденному житті. Можливість доказати собі свої здібності та стати прикладом для інших, хто втратив кінцівки. Інвалідність — не вирок».

«Спорт на перших місцях у житті. По можливості завжди займаюся ним — допомагає фізично, морально. З воїнами визначили, що фізична підготовка впливає на шанс більше вбити ворога, вижити при пораненнях».

Вже протягом 5 років ветеранський напрям Центру ініціатив ПЖ формує та розбудовує екосистему відновлення ветеранів і військовослужбовців через адаптивний спорт в Україні. Напрямком керує ветеран Тарас Ковалик.  

«Наш досвід роботи показує, що адаптивний спорт допомагає відновлювати фізичне та ментальне здоров’я ветеранів та ветеранок і зменшувати рівень стигматизації у суспільстві. А також дарує відчуття плеча, віри у себе та свої можливості», — каже Тарас. 

За якісне відновлення ветеранів за допомогою адаптивного спорту відповідальна не тільки держава. Готовність суспільства брати участь у волонтерських ініціативах цього напрямку, дивитись у вічі захисникам та захисницям, а разом з тим і реальності — теж частина цього процесу. Цілюща частина.

Команда Центру ініціатив ПЖ зібрала поради для тих, хто готовий занурюватись у контекст повернення ветеранів до цивільного життя за допомогою адаптивного спорту. Нижче — прості, але важливі й дієві поради:

• беріть участь у подіях, спікерами яких є поранені бійці або бійчині. Задавайте питання, навіть якщо вони здаються незручними. Головне — робити це з повагою до того, з ким говорите. Окрім того, ви можете відвідувати ветеранські змагання з адаптивного спорту та брати у них участь;
• якщо вам комфортно отримувати інформацію з книг, радимо дві праці Себастьяна Юнґера. Вони допоможуть краще розуміти шлях, який проходять військові. Це «Плем’я. Про повернення з війни і належність до спільноти» та «Свобода». А якщо любите кінострічки, можна глянути документальний серіал від Netflix «Серце Нескорених». Однією з його героїнь стала українська парамедикиня Юлія Паєвська з позивним «Тайра»;
• донейтіть на збори, пов’язані з відновленням ветеранів через спорт.

Є щось більше за поради, радше вектор мислення. Він про те, що нам не треба боятися спілкуватися з ветеранами та ветеранками. Бути чуйними та емпатичними. Забути про жалість. Помічати людину, а не її травму. Тоді будь-яка реабілітація та відновлення будуть ще ефективнішими.