Аналітичний напрям Центру ініціатив «Повернись живим» системно працює з воєнно-стратегічною тематикою: аналізує перебіг війни, адаптацію противника та довгострокові виклики для України у розпочатій Росією війні. 

Микола Бєлєсков, старший аналітик воєнно-стратегічного напряму Центру, став гостем YouTube-каналу «Український медіа-центр». Розмова була присвячена зміні стратегії війни, ситуації на Покровському напрямку і не тільки. Нижче — скорочена текстова версія цієї розмови.

Ситуація навколо Покровська та Мирнограда — один із найпомітніших проявів динаміки на фронті, але не єдиний. Якщо у 2024 році йшлося про велику кризу на Донеччині, то сьогодні обстановка складніша — одразу кілька кризових точок. Серед них Покровсько-Мирноградський напрямок, стик Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей, а також райони Костянтинівки, Лимана й Куп’янська.

Росія просувається не через класичні прориви оборони, а завдяки «ефекту виштовхування» — поступовому примусу Сил оборони до відходу під постійним тиском. Це формує негативну стратегічну динаміку: фронт рухається не на нашу користь. Водночас про обвал оборони не йдеться.

Росія зробила висновки з власних провалів 2022 року. Її стратегічна мета залишилася незмінною — відновлення повного контролю над Україною або встановлення в Києві проросійського режиму. Натомість тактика суттєво еволюціонувала.

Наразі у відповідь на українську «стіну дронів» противник просочується між позиціями малими піхотними групами. Паралельно Росія розвиває власну безпілотну компоненту — підрозділи на кшталт «Рубікона» системно руйнують зв’язок між передовими підрозділами та тилом. Втім, ключовою перевагою ворога залишається нечутливість до втрат особового складу.

Тактичні успіхи Росія намагається перетворити на психологічні та дипломатичні. А саме: демонструвати «невідворотність» свого просування, розмивати довіру партнерів до України й підривати їхню готовність надалі підтримувати нас.

Мобілізація в Україні сьогодні є однією з найболючіших тем. Вона поєднує одразу кілька проблем: людський егоїзм, системні недопрацювання держави, низький рівень довіри та страх перед війною на виснаження.

Навіть покращення умов служби не є універсальним рішенням, адже війна за своєю природою пов’язана з високими ризиками. Сучасна постмодерна ліберальна демократія погано пристосована до реалій тривалої війни, яка потребує масових й непопулярних рішень.

Водночас досвід ефективних підрозділів, таких як «Азов» чи «Хартія», показує: результат дає не сам примус, а комплексний підхід. Йдеться про адекватне врахування потенціалу бійців/чинь, якісну підготовку, зрозумілу систему управління та належне забезпечення. Ключове завдання держави — масштабувати ці успішні практики, а не множити неефективні формування.

У стратегічному вимірі війна перебуває у стані пату, безвиході: жодна зі сторін не має ресурсу для швидкого досягнення своїх максимальних цілей. Україна вже не ставить за мету прорвати позиційну війну. Поточна стратегія — стабілізувати лінію фронту й виснажити наступальний потенціал противника швидше, ніж «розмиються» внутрішній та зовнішній консенсуси підтримки. Цю логіку можна описати формулою: «протриматись на один день і одну ніч довше, ніж ворог».

Важливим елементом цієї стратегії залишаються глибинні удари по російській інфраструктурі —  по нафтопереробних заводах та експортних терміналах. Вони вже дають ефект, але для стратегічного впливу потрібні масовані комбіновані атаки дронами й ракетами. Саме тут Україна стикається з асиметрією в ракетних озброєннях та політичними обмеженнями з боку партнерів.

Україна перебуває у негативній стратегічній динаміці вже близько двох років. Фронт просідає, але не розвалюється. Держава функціонує, економіка працює, міжнародна підтримка зберігається, хоча й стає дедалі складнішою.

Ключова перевага України — це люди. Попри розвиток технологій, саме люди планують операції, обслуговують техніку, ухвалюють рішення й тримають оборону. Самоорганізація суспільства, ефективне залучення та використання людського потенціалу залишаються нашим головним резервом.

Ситуація надзвичайно важка, у ній простих рішень немає. Втім, твердження про поразку не відповідає реальності. Україна війну не програла. А подальший результат значною мірою залежить від того, чи зможемо ми зберегти внутрішню стійкість, довіру й здатність діяти разом у довгій війні на виснаження.