Західні аналітики пишуть про затяжну російсько-українську війну, президентські «вибори» в росії і чому Москва не поспішає реагувати на заклики з Придністров’я щодо «захисту».

Аналітик Королівського об’єднаного інституту оборонних досліджень (RUSI) Алекс Вершинін пише про те, що Заходу потрібно зрозуміти мистецтво війни на виснаження на прикладі російсько-української, якщо він серйозно ставиться до можливості прямого зіткнення між великими державами у майбутньому.

Війна на виснаження фокусується не на захопленні територій, як маневрена, а на знищенні сил противника і його спроможності до відновлення. Захід критично не готовий до цього, адже сфокусований на війні як короткому зіткненні двох професійних армій.

Найшвидший спосіб програти війну на виснаження — це витратити всі ресурси на маневр з короткостроковими територіальними здобутками

На жаль, війна між великими державами найімовірніше буде затяжною і виснажливою. У ній переможе економіка і та сторона, яка зможе краще знищувати ресурси противника, зберігаючи при цьому власні. Найшвидший спосіб програти війну на виснаження — це витратити всі ресурси на маневр з короткостроковими територіальними здобутками.

Економічний вимір. Війна на виснаження потребує масового виробництва простого озброєння, в ідеалі з великою долею компонентів подвійного призначення. Високотехнологічна зброя складна, дорога і потребує значного часу для освоєння серед військових, якого не буде в умовах війни. Захід повинен наростити надлишкові спроможності ОПК у мирний час, щоб не програти наступну війну.

Генерування сил. Є дві моделі формування армії — натівська і радянська. Країни Альянсу роблять ставку на контрактну із професійним сержантським корпусом, яка спроможна втілювати в життя воєнні доктрини, засновані на професіоналізмі та низовій ініціативі командирів. Під час затяжної війни на виснаження ця модель має значний недолік, адже рекрути не матимуть освіти і досвіду для втілення доктрини на тому ж рівні. Радянський тип натомість робить ставку на офіцерів при стрімкому зростанні армії під час мобілізації, яка спирається спочатку на напівтренованих рекрутів. Досвідчений сержантський корпус натомість формується поступово, що дає перевагу гнучкості в умовах війни на виснаження. Найкращою моделлю є поєднання обох — наявність середньої професійної армії та пулу резервістів, що в умовах затяжної війни дасть оптимальний баланс військ високої та низької якості.

Воєнний вимір. Війна на виснаження має іншу динаміку, яку потрібно враховувати. Вона триватиме принаймні два роки і поділяється на два етапи. Перший — професійна армія мирного часу обороняється з нанесенням противнику вогневого ураження зі сприятливим співвідношенням втрат, тоді як у тилу готуються резерви. Другий етап — рішучий наступ, який може початися лише за виконання наступних умов: мобілізовані підрозділи придатні до бою, стратегічні резерви ворога виснажені, забезпечена перевага у вогневому ураженні та розвідці, промисловість ворога неспроможна відновлювати втрати на полі бою. Тоді наступ починається на широкому фронті без виходу за межі власних засобів захисту і закінчується проривами в критичних ділянках і колапсом усього фронту.

Підготовка сил до наступу можлива лише в рамках надійної захисної бульбашки, яка складається із засобів протиповітряної оборони, радіоелектронної та контрбатарейної боротьби

Сучасна війна. Через прозорість поля бою і підвищену летальність артилерії концентрація сил стала важчим завданням, ніж концентрація вогневого ураження. Тому підготовка сил до наступу можлива лише в рамках надійної захисної бульбашки, яка складається із засобів ППО, РЕБ та контрбатарейної боротьби. У таких умовах значно збільшуються вимоги до штабних офіцерів, які повинні координувати наступ.

Уроки для воєнних операцій. Важливими факторами є нанесення дальніх ударів для знищення інфраструктури та промисловості противника, а також захист від ворожих атак. Ключовим завданням на фронті є збереження власних сил і завдання максимального ураження ворогу за допомогою артилерії. Коли фронт стабілізувався, проведення наступальних операцій для захоплення другорядних територій небажане, адже викликає значні втрати серед досвідчених військових. Натомість у такі операції треба втягувати ворога. Коли починається другий етап війни на виснаження, наступ потрібно починати на всьому фронті атаками на невелику глибину, виснажуючи противника і змушуючи його витрачати резерви. Це спричиняє ефект доміно, коли проблема в одному секторі змушує виводити резерви з інших, спричиняючи проблеми там. Тоді фронт обвалюється, і можна переходити до глибокого наступу.

Заходу потрібно переглянути підходи до розвитку ОПК, мобілізації та накопичення засобів ведення затяжної війни, а не проводити воєнне моделювання з тривалістю війни в один місяць і надією, що вона закінчиться після цього.

Радник президента RAND Corporation Браян Дженкінз розмірковує про те, що можуть сказати світу російські вибори. Адже результат визначений наперед, то для чого взагалі перейматись? 

Вибори в росії — це не змагання, а підтвердження влади Путіна, а його промови — визначення курсу на наступні роки, з яких населення може розуміти, що він очікує від своїх підданих. Цього разу вибори стали для російського керівника способом донести такі основні меседжі:

• Путін залишається при всій повноті влади, попри проблеми останніх місяців;
• війна в Україні буде продовжуватися;
• Путін переконаний, що хід війни змінився остаточно і росія переможе, незважаючи на великі втрати. Ключ до цієї перемоги — роз’єднаність і нерішучість Заходу;
• його бачення виходить далеко за рамки України і означає глобальну ідеологічну війну проти так званих імперіалістичних амбіцій безбожного декадентського Заходу. Союзниками росії є країни Глобального Півдня (країни з низьким або середнім доходом в Азії, Африці, Латинській Америці та Карибському басейні, за визначенням Світового банку, — ред.), російська православна церква і російське суспільство, яке має бути готовим до стану перманентної війни, об’єднуючись навколо «оборонних потреб» країни;

Вибори показують, що росія — це Путін, а Путін — це росія

• глобальна ідеологічна війна без визначених географічних меж є зоною комфорту для Путіна. Через 35 років після «геополітичної катастрофи» розпаду Варшавського блоку і СРСР, Путін акумулював небачену з часів Сталіна владу — без стримувань і противаг, без Політбюро. Його місія — відновити місце росії у світі, її військову велич і культурну перевагу. Для цього потрібні повна покора і консолідація зусиль всього суспільства. Вибори показують, що росія — це Путін, а Путін — це росія.

Експерт Європейської ради з міжнародних відносин (ECFR) Тімоті Гертон Еш вважає, що поразка Путіна в Україні підвищить шанси для «іншої росії». 

Автор пише про нещодавнє «переобрання» Путіна президентом росії та наголошує на відсутності справжнього вибору у виборців, оскільки головний опонент Путіна Алєксєй Навальний був ліквідований. Він також відзначає використання псевдонародних процедур легітимації, що нагадує інші диктатури. У той час як Захід демонструє ознаки слабкості щодо України, очікується, що Путін продовжуватиме свою агресивну політику, керуючись історичними та ідеологічними мотивами, а також економічними інтересами.

Проте Тімоті Гертон Еш також визнає існування «іншої росії», яка протистоїть режиму Путіна, про що свідчать публічні демонстрації та незгода як усередині держави, так і за кордоном. Але широкі репресії та страх, а також пасивне прийняття статусу-кво багатьма росіянами ускладнюють перспективи значних політичних змін.

Перемога Києва може стати каталізатором політичних змін у росії

Автор припускає, що політика Заходу щодо України фактично є його політикою щодо росії, враховуючи погляд Путіна на Україну як невід’ємну частину ідентичності та інтересів рф. Перемога Києва у поточному конфлікті може стати каталізатором політичних змін у рф, але вона також створює ризики ескалації та нестабільності. Тому Тімоті Гертон Еш виступає за збереження відкритих комунікацій з Москвою, планування на випадок непередбачених ситуацій і підтримку «іншої росії» як частину реалістичної російської політики. Зрештою, надання Україні можливості досягти успіху у війні вважається вирішальним не лише для її власного майбутнього, але й для перспектив кращої росії в довгостроковій перспективі.

Аналітик Інституту дослідження зовнішньої політики (FPRI) Волтер Ленграф пише про те, чому заклик Придністров’я залишився без відповіді. Придністровський законодавчий орган звернувся до Москви за «захистом», що викликало занепокоєння щодо можливого російського втручання, подібного до її дій на сході України. Однак, попри сплеск західних коментарів, подібних дій не відбулося.

Автор критикує надто спрощений наратив, який часто представлений у західному дискурсі, підкреслюючи складність місцевої динаміки влади та історичних контекстів. Хоча деякі оглядачі припускали можливу відповідь Москви, включаючи військову ескалацію, Путін не торкався цього питання у своїй промові, а Придністров’я не прагнуло визнання чи анексії росією.

Придністров’я не має спільного кордону з росією, що ускладнює матеріально-технічне забезпечення для спроб рф посилити там свою присутність

Відсутності ескалації в Придністров’ї сприяло кілька факторів. Географічне положення зіграло вирішальну роель, оскільки Придністров’я не має спільного кордону з росією, що ускладнює матеріально-технічне забезпечення для будь-яких спроб рф посилити там свою присутність. Крім того, матеріально-технічні проблеми та складна ситуація в Чорноморському регіоні обмежили здатність Москви ефективно проєктувати силу на Придністров’я. 

Волтер Ленграф підкреслює важливість урахування обмежень реального світу та геополітичної динаміки під час аналізу таких ситуацій. Автор застерігає від переоцінки проєкції сили росією та підкреслює можливість дезінформаційних кампаній, організованих Москвою, щоб маніпулювати сприйняттям і підривати стійкість геополітичних суперників.