Олександр Демченко – журналіст із Донецька. З 2016 року працює у проєкті “Донбас.Реалії” української служби “Радіо Свобода”. Нині він – консультант фонду “Повернись живим” та боєць Збройних сил України. Олександр бачив рідне місто у період його розквіту та став свідком його занепаду під російською окупацією.

У розмові з виданням ТРИБУН Демченко поділився своїм баченням Донецька до 2014 року, розповів, як Росія цілеспрямовано руйнувала зв’язки між жителями сходу України, чому досвід переселенців із Донбасу є ключовим для розуміння всієї війни, а також – про власний досвід військовослужбовця.

Олександр переконаний, що Донецьк мав усі шанси стати сучасним європейським містом. “Часто люди, які виїхали з Донецька, згадують його у дуже райдужних тонах. Але я ставлюся до цього з певним скепсисом, адже добре знаю всі його проблеми – соціальні, політичні, екологічні – що супроводжували як саме місто, так і весь Донбас, – каже він. – Водночас я вважаю, що це було вкрай перспективне місто. З появою інтернету, розвитком цифрових технологій відкривалося багато нових можливостей для його зростання”, – додає журналіст.

Говорячи про спогади, Олександр Демченко згадує Донецьк до 2014 року як місто, що дихало можливостями. “У Донецьку ти відчував себе у справжньому розмаїтому мегаполісі – повноцінному великому місті, де можна було зустріти представників різних культур, субкультур, інтересів і напрямків розвитку”, – розповідає він.

У 2000-х роках, коли інтернет і цифрові технології стрімко змінювали світ, молодь активно створювала нові простори для спілкування та самовираження. “З розвитком сучасних технологій, інтернету – усе це лише посилювалося. Молодь знаходила нові можливості для контактів, налагодження зв’язків, відкривалися нові простори. Та розмаїтість, яка була характерною для деяких європейських міст, була властива й Донецьку, – звісно, на локальному рівні. Вона, щоправда, стикалася з соціальними та політичними упередженнями, притаманними мешканцям старшого покоління. Але мені завжди здавалося, що це – залишки патріархального минулого, яке мало б поступитися місцем сучасності великого міста”, – згадує він.

Однак ці перспективи обірвала окупація. “Усе, що нині відбувається в обласних центрах України – навіть тих, що розташовані поблизу лінії фронту, –могло б реалізовуватися й у Донецьку. Але прийшов «русскій мір», який зупинив його розвиток, відкинув назад у часі. І якщо говорити про майбутнє міста з точки зору сучасності, воно наразі виглядає невтішно”.

За словами Демченка, після початку бойових дій на Донбасі відбулася низка подій, яка поступово призводила до думки, що вторгнення Росії не тимчасове. Одним із ключових стала зупинка навчального процесу в школах окупованого міста у 2014 році. “Це було логічно і зрозуміло, якщо спостерігати ззовні: місто перебувало в невизначеному статусі прифронтової зони, тривали бої за Донецький аеропорт, на околицях – Піски, Красногорівка, Мар’їнка. Але в якийсь момент окупаційна влада спробувала запустити навчальний процес у школах. І стало зрозуміло, що вони намагаються зробити з цієї критичної ситуації щось «нормальне» – створити видимість”, – зауважив він.

Цей крок був частиною ширшої стратегії окупантів. “Окупаційна влада принципово створювала видимість нормалізації ситуації. Вони почали ставити своїх людей на різні посади, в тому числі в комунальні підприємства, залучати місцевих, щоб створити пул представників, лояльних до російських угруповань”, – розповідає журналіст. 

У 2014 році ще не було повного розуміння, як Росія бачить майбутнє окупованих територій. “Мені здавалося, що в Кремлі розглядають різні сценарії, зокрема створення квазідержавних утворень, подібних до тих, про які згадувалося в межах Мінського процесу, – із наміром інтегрувати їх в Україну на особливих умовах. На той момент мені ще здавалося, що позитивніші варіанти розвитку подій можливі”, – додає Олександр.

Згодом, ще до офіційного оголошення Кремлем анексії Криму, стало очевидно, що Росія розпочала активну інтеграцію окупованих територій. “Було введено рубльову зону, адаптовано російське законодавство, на ключові посади почали призначати вихідців із Росії. Усе це свідчило про справжню мету Кремля – максимально відірвати території, які тоді ще називалися ОРДЛО, від України та поступово інтегрувати їх до складу РФ. Під час пандемії COVID-19 Росія використала ситуацію, щоб перекрити контрольні пункти в’їзду-виїзду на окуповані території”, – розповідає Олександр Демченко. “Якщо згадати 2015–2017 роки, то, за статистикою ОБСЄ, щодня через лінію розмежування проходило близько 20 тисяч людей. Крім того, що люди перевозили товари, ліки, вони також підтримували інформаційні зв’язки, розповідали, як насправді йдуть справи по обидва боки”, – зазначив він.

Після закриття КПВВ цей потік зменшився в десятки разів. “Єдиним способом потрапити на окуповану територію залишився складний об’їзд – через країни Європи, Білорусь, а далі – Росію. Це було важко, дорого і багатьом просто не під силу. Для багатьох це стало остаточною перепоною. Було очевидно, що це – черговий крок Кремля до розриву людських зв’язків”, – додає Демченко.

За його словами, кремлівських стратегів турбувало те, що ці контакти зберігалися. “Молодь із окупованих територій їздила на вільну частину України, вступала до українських університетів. Їм це не подобалося – тому і було прийняте рішення заблокувати фізичну комунікацію. Коли люди перестали бачитися в реальному житті, вони почали поступово віддалятися одне від одного. Для багатьох це стало точкою неповернення. Так, є інтернет, але всі ми розуміємо, що це — зовсім не те. Люди по різні боки лінії розмежування поступово втрачають контакт. Коли немає надії на фізичну зустріч, зникає і мотивація підтримувати зв’язок”, – розповідає журналіст.

Олександр Демченко зазначає, що найпростіше пояснення причин війни та окупації, яке часто звучить, – це звинувачення місцевих жителів у тому, що вони нібито “кликали русскій мір” або “запрошували Путіна”.

“Мені здається, для багатьох 2022 рік став відкриттям: люди усвідомили, що російські танки приходять не на запрошення, а туди, куди їх посилає Путін. Кожен українець зрозумів, що може опинитися в ситуації, коли в його місто заходять озброєні люди, яким ніхто не може чинити спротив. Ба більше – хтось із місцевої влади вивішує російський прапор і каже: «Ми давно чекали Росію». І людина в цей момент не знає, що робити, адже розуміє: прихід окупантів не залежав ані від неї, ані від її близьких. Це могло статися будь-де”.

Демченко наголошує, що спротив на Донбасі був завжди. “Коли я приєднався до Збройних сил України, на власні очі побачив, скільки людей із Донбасу воюють у ЗСУ та інших силах оборони України, протистоячи російській агресії. Це звичайні люди, які залишили свої домівки або навіть вирвалися з окупованих територій, щоб боротися за свою країну. Мені здається глибоко несправедливим звинувачувати всіх, хто залишився на окупованих територіях, у підтримці ворога”.

Також журналіст зазначає, що між 2014 та 2022 роками є принципова відмінність у сприйнятті війни.“У 2014 році багато людей, які опинилися на окупованих територіях, до кінця не розуміли, що взагалі відбувається. Вони перебували під сильним впливом російської пропаганди, телебачення. Ми всі пам’ятаємо, як частина місцевої влади – депутати, представники проросійських партій, які тоді ще були легітимними, – почали піднімати російські прапори, прапори так званої «ДНР», вітати російських бойовиків і відкрито підтримувати окупантів. Це дезорієнтувало місцеве населення. Люди не встигли усвідомити, що сталося, і тим більше – як реагувати. Як я вже казав, окупаційна влада намагалася створити ілюзію нормального життя – і для багатьох це стало сигналом: можливо, все не так погано. Я знаю особисто людей, які були переконані, що достатньо просто перечекати складні часи, і все повернеться «як раніше»: буде українська територія, просто з певними особливостями. Вони не очікували того масштабу руйнувань і трагедій, які згодом стали реальністю”.

Ситуація у 2022 році була зовсім іншою. Коли Росія розпочала відкрите, повномасштабне вторгнення, всі вже розуміли, чого очікувати від загарбників. Навіть попри заяви Путіна про так звану «денацифікацію» чи «демілітаризацію» України, стало очевидно: це війна на знищення української державності та її населення. Мета Росії – не що інше, як геноцид українців.

“Різниця між 2014 і 2022 роками полягає в тому, як саме люди сприймали ситуацію. Але водночас потрібно чесно визнати: і після 2022 року на щойно окупованих територіях знайшлися ті, хто погодився співпрацювати з окупаційною владою. І від цього не застрахований ніхто, бо російська агентура, яка працювала роками, та гроші, які вони пропонують, – роблять свою справу”, – стверджує Олександр.

Після 2022 року значно більше людей опинилися в однаковій ситуації – стали переселенцями. Велика частина населення була змушена виїхати з рідних міст через небезпеку обстрілів чи окупації. Це допомогло змінити ставлення в суспільстві.“Люди почали розуміти, що переселенці з Донецька чи Луганська – такі самі, як і ті, хто виїхав з інших областей. Це стирає уявну межу між «нашими» і «чужими»”, — зауважує Демченко.

Він додав: “Не можна казати, що люди з територій, окупованих після 2014 року, й ті, хто постраждав від війни після 2022-го, – зовсім різні. Хоча в них різний досвід і сприйняття реальності. Наприклад, частина мешканців Донбасу, які залишалися на підконтрольних Україні територіях після 2014 року, а потім знову стали переселенцями, мають інше бачення ситуації. Особливо це стосується старшого покоління, серед якого ще залишаються симпатії до «русского міра», Радянського Союзу чи російської пропаганди. Але водночас більшість цих людей уже не керуються ідеологією – вони бачать реальну різницю в якості життя: на окупованих територіях немає перспектив, особливо для молоді”.

Багато хто став переселенцем двічі. Люди, які після 2014 року переїхали з окупованого Донецька, наприклад, до Маріуполя, Краматорська чи Дружківки, були змушені тікати ще раз, коли ці міста опинилися під загрозою. “Їхній досвід важливий. Вони можуть донести до інших, що війна – це не про «вибір виїхати», а про необхідність рятуватися. Це дає глибше розуміння того, що відбувається з людьми на Донбасі”, –  підкреслює Демченко.

Олександр додає, що стигматизація вихідців із Донбасу поступово зникає. “У 2014–2015 роках були міфи про переселенців, нібито вони щось роблять, що не вписується в норми моралі. Але з часом вони інтегрувалися в нові громади. Для місцевих вони стали звичним явищем. У 2022 році до нових переселенців ставлення було простішим і прихильнішим, бо був досвід попередніх хвиль. Навіть у ЗСУ я зустрічаю дуже багато бійців із Донбасу. Але там ніхто не запитує, звідки ти родом – це просто не має значення. У лавах оборони всі оцінюються за справами, і люди з Донбасу проявляють себе якнайкраще. Походження не відіграє жодної ролі у спілкуванні чи спільній роботі. Я не приховував, що з Донбасу, і жодного разу не чув негативу від побратимів”.

Олександр приєднався до Збройних сил України навесні 2023 року. “Я прийшов до центру комплектування, запитав, чи потрібен. Мене відправили на ВЛК і потім мобілізували до бригади спеціального призначення імені Івана Богуна”, – розповідає він. Спочатку чоловік служив у роті зв’язку, а згодом потрапив до 516-го батальйону.

Рішення долучитися до армії було виваженим. “Відверто зізнатися, я довгий час вважав, що ЗСУ – це не для мене. Але під час повномасштабного вторгнення зрозумів, що мої сили, знання, вміння як фізичні, так і інтелектуальні, можуть знадобитися”. Олександр не обирав підрозділ заздалегідь, а потрапив до бригади, сформованої в Житомирській області, де більшість бійців були місцевими. 

Служба змінила його сприйняття війни. “Кожна людина, яка потрапляє до ЗСУ, переходить рубікон. Ти не тікаєш від небезпеки, а приймаєш її, стаєш частиною армії, бойових дій, у тебе змінюється відчуття реальності, ти перетворюєшся з цивільної на військову людину”, — пояснює Демченко. Він підкреслює, що сучасна українська армія – це переважно цивільні, які нещодавно мобілізувалися. “Це спрощує комунікацію. Люди переносять свої цивільні навички, особливо ті, хто працював із людьми. Якщо ти відкритий до навчання, тобі допомагають адаптуватися”.

Працюючи консультантом у фонді “Повернись живим” і зберігаючи тісні контакти з журналістами та експертами, Олександр Демченко має змогу бачити, як міжнародна спільнота сприймає війну в Україні.

“Постійно чую від колег, які бувають за кордоном і спілкуються з представниками західних країн, що повноцінного розуміння специфіки війни в Україні – особливо на Сході, немає. Бракує розуміння як реальної картини бойових дій, так і геополітичних чи дипломатичних процесів. Подекуди це навіть цинічне ставлення до нашої боротьби”.

Олександр наголошує, що багато європейських країн визнають: якби російське вторгнення, подібне до того, що нині переживає Україна, сталося на їхній території, вони не були б до нього готові. “Логіка представників цих країн полягає в тому, що вони підтримують Україну в тій мірі, в якій дозволяють власні політичні обставни та електоральні ризики. Але, по суті, вони розраховують на те, що основний тягар боротьби несе саме Україна – найбільша країна Європи, з численним населенням і збройними силами. У багатьох із них немає відчуття, що загроза з боку Росії є спільною – що вона може торкнутися їх так само, як уже торкнулася нас. Я не кажу, що так вважають усі політики чи експерти на Заході – але така точка зору існує. І водночас багато хто розуміє: на такий масштабний спротив, який зараз чинить Україна, вони самі були б не здатні”.

Водночас країни, які пережили радянську окупацію, краще усвідомлюють небезпеку. “Чехи, наприклад, чудово розуміють, що Росія несе загрозу і для них. Вони максимально підтримують Україну – гуманітарно, зброєю, дипломатично”, – розповідає Демченко. 

Олександр переконаний, що війна кардинально змінить українське суспільство. “Люди, особливо молодь, які прокидаються від повітряних тривог, спускаються в укриття,  мають інше усвідомлення цінностей і сприйняття тих, хто їх обороняє”. На його думку, нова військова культура відійде від радянської спадщини. “Ми по-іншому сприйматимемо людей, які зі зброєю захищають країну. Військові – не святі з крилами, а звичайні люди з проблемами і потребами”, – підкреслює він.

Військовослужбовець закликає до технологічного підходу до військової справи. “Не готуватися до минулої війни, а дивитися в майбутнє, розуміти, як розвиватимуться технології. Берегти людей, а не закидати окопи тілами, як це робив Радянський Союз”.

Щодо повернення Донбасу Олександр Демченко відповідає: “Це складне питання. Зараз, коли тривають бойові дії, нам треба сконцентруватися на сьогоденні. Але я вірю у відновлення кордонів України”. Він визнає, що це може статися не лише військовим шляхом, а й через зміну геополітичної ситуації. “Ми не знаємо, скільки це займе часу і які зусилля потрібні. Але стратегії повернення окупованих територій треба вибудовувати”.