22 жовтня у Казані під головуванням Росії розпочався триденний саміт БРІКС, але офіційні події стартували лише 23 жовтня. На саміт приїхали майже всі глави держав, які входять до групи, крім президента Бразилії, що через травму приєднався по відеозв’язку. 

Наразі членами БРІКС є Бразилія, Росія, Індія, Китай, ПАР, Ефіопія, Єгипет, ОАЕ, Іран.

Важливо, що у Казань приїхали лідери «дружніх» Росії країн, які претендують на вступ до БРІКС, але поки туди не ввійшли. Це, зокрема, Сирія, Білорусь та представники Палестинської автономії й руху Талібан. А показово, що саміт став найбільшою зустріччю світових лідерів у Росії з початку повномасштабної фази її вторгнення в Україну.

Заперечення ізоляції

Очевидно, що російський диктатор Путін прагне залучити до БРІКС нових членів, особливо тих, хто лояльний Кремлю чи залежить від нього у енергетичній, економічній або військовій галузі. Так можна продемонструвати США та їхнім союзникам, що РФ досі далека від ізоляції та навіть здатна розширювати сферу своїх партнерств. Усередині БРІКС Москва також намагатиметься продемонструвати свою здатність проводити проактивну політику у побудові так званого багатовекторного світу. А залучення держав та режимів, що пов’язані з РФ (зокрема Сирії), виглядає як намагання підсилити свою роль в об’єднанні.

Важливим фактором розширення має стати участь Туреччини у БРІКС, хоча крапки у цьому питанні ще немає. Бажання Туреччини може затягнутися у часі і бути способом тиснути на західних партнерів, НАТО і самих членів об’єднання, які можуть бути зацікавлені в участі Анкари. Та Путін особисто зустрічався на саміті з президентом Туреччини Реджепом Тайипом Ердоганом.

Крім цього, Путін зустрівся з президентами Палестини, Республіки Сербської, Лаосу, Мавританії, Болівії, а також із генсеком ООН та прем’єр-міністром В’єтнаму.

Слід розуміти, що не всі учасники групи становлять пряму опозицію до так званого колективного Заходу. Та сама Туреччина, що має свою позицію і щодо подій конфліктів на Близькому Сході, і щодо санкційної політики до Росії, залишається членом НАТО та підтримує жваві економічні зв’язки з країнами Європи та й, зокрема, Україною. При цьому з Україною вони досить тісні у сфері виробництва та продажу озброєнь і, за всіма ознаками, відмовлятися від них Анкара не збирається. Це стосується й інших країн-учасниць БРІКС. Виняток — хіба Іран, що, ймовірно, максимально зацікавлений у загостренні протистояння геополітичних полюсів, особливо з країнами, які підтримують Ізраїль. 

США ще у 2020 році офіційно назвали Китай, чиї інтереси також суттєво розходяться з зацікавленнями того самого «колективного Заходу», основною загрозою. Попри це, сам Китай, вочевидь, не прагне розривати існуючі зв’язки та вступати у відкрите протистояння. ОАЕ не зацікавлені у позиціонуванні блоку як протиставлення заходу, а радше б підтримували його у статусі гаранта, що відстоює інтереси у торгівлі вуглеводнями.

Росія очікувала, що на саміті у Казані будуть присутні 36 делегацій від держав та шість — від міжнародних організацій. Таке представництво Кремль міг би назвати перемогою і над ізоляцією Росії та путінського режиму, і над санкційним тиском. Та виникає питання, що спонукало більшість учасників саміту приїхати у Казань. Якщо говорити простіше, вони їхали саме до Путіна — чи через Путіна? 

Тяжіння до Китаю

Цього року Росія головує у БРІКС і приймала саміт у себе. Попри це, вона явно не є головною економічною потугою в об’єднанні. З точки зору економічного тяжіння для «бідніших» учасників основними є Китай та Індія. Більше того, одним з головних завдань цього саміту для Путіна видання The Economist називає побудову нової глобальної фінансово-платіжної системи BRICS Bridge, яка покликана «завдати удару по домінуванню США у світових фінансах» та «захистити Росію та її друзів від санкцій». Вона дозволить країнам-учасникам проводити транскордонні розрахунки з використанням цифрових платформ, керованих їхніми центральними банками. Тож прагнення РФ тут більше зумовлені економічними проблемами та санкційним тиском. 

З точки зору інвестицій, РФ не приховує, що чекає саме залучення коштів до видобутку корисних копалин на своїй території, розвитку Далекого Сходу тощо. Крім того, переорієнтацію на ринки країн БРІКС у РФ прямо називають єдиною можливістю підтримати власну економіку на тлі того, що витрати на війну зростають. 

Китай постійно шукає можливості для інвестування та кредитування проєктів, завдяки яким надходження корисних копалин на внутрішній ринок зросте, а зовнішні ринки розширяться. Яскравим прикладом є китайська економічна експансія в Африку. Тут за гроші китайських компаній будуються інфраструктура, шляхи сполучення, а часом вже існуючі активи переходять під китайський контроль через боргові пастки. 

Не всі учасники БРІКС мають такі самі стимули знижувати залежність від долара і виходити з доларової системи, як Росія. Наприклад, Індія вже відкидає спроби просувати як альтернативну резервну валюту китайський юань. А вона є другою за економічною часткою серед країн БРІКС. До того ж у Китаю та Індії, що лишаються головними покупцями російської нафти після того, як країни G7 ввели цінову стелю, відносини, м’яко кажучи, складні. Крім економічного протистояння в Індійсько-Тихоокеанському регіоні, між країнами існують навіть прикордонні територіальні претензії, які часом виливаються у збройні сутички.  Дуже сумнівно, що Москва зможе привести Індію та Китай до спільного знаменника в осяжній перспективі, ще й на тлі того, що її залежність від останнього постійно росте. Індія та інші члени й кандидати на членство у БРІКС цієї залежності можуть не помічати.

Розбіжності є й між арабськими країнами та Іраном. Країни Аравійського півострова та Іран по-різному бачать ситуацію на Близькому Сході й мають різні позиції щодо Ізраїлю. Ані Ірану, ані ОАЕ не хотілось би, щоб опонент домінував у будь-яких структурах. Це доводить приклад ОПЕК, до якої входять обидві країни. Країни Перської затоки побоюються атак на свою нафтову інфраструктуру саме з боку іранських проксі-сил. Навіть за кілька днів до саміту у Казані між Іраном та ОАЕ знову постало питання спірних островів у Перській затоці.

Отже, партнери по об’єднанню, яких зібрав у себе Путін, не завжди мають однакові позиції. А ще нерідко побоюються опинитися у слабкій меншості у рамках БРІКС.

Розширення

Останнім часом бажання приєднатися до групи висловили кілька країн, зокрема Малайзія, Венесуела, Таїланд, Азербайджан, Білорусь та ще кілька. У вересні формальну заявку на вступ до БРІКС подала Туреччина. Цілком ймовірно, на такий крок вона пішла через те, що намагається балансувати між геополітичними блоками і так тиснути на країни Заходу. Зрештою, у Туреччині були явно незадоволені тим, що на багаторічному шляху до Євросоюзу немає прогресу. Нагадаємо, країна є кандидатом на вступ до об’єднання з 1999 року. 

Але у НАТО прямо заявляють, що участь Туреччини у БРІКС є нормальним явищем, і на важливу та унікальну роль Анкари у північноатлантичному альянсі вона не вплине.

Проти того, щоб приймати нових членів, поки виступає Індія. Вона згодна на те, щоб запровадити категорію «країн-партнерів» без права голосу. Моді не хоче, щоб БРІКС перетворилася на антиамериканський орган із домінуванням Китаю та Росії. Таку позицію індійські посадовці висловлювали у західних ЗМІ. 

Цю думку поділяють Бразилія та ПАР. Південноафриканські чиновники також кажуть, що опиратимуться спробам послабити вплив своєї країни через запрошення до альянсу Нігерії чи Марокко. ПАР та Марокко по-різному бачать долю Західної Сахари, і через це дипломатичні відносин між ними довго були розірвані. А з Нігерією ПАР змагається за роль регіонального лідера. До того ж Нігерія через експансію Китаю дедалі більше потрапляє під його вплив. 

Те, що Росія залучає до БРІКС своїх сателітів чи близьких партнерів, створює можливості, щоб посилювати її власний голос. Але коли протиставити основним гравцям нічого, підстрахуватися можна тим, що свідомо обмежити свою участь лише економічними та енергетичними проєктами — без примарних викликів глобального протистояння.

Оригінал цього матеріалу, автором якого є консультант Центру ініціатив ПЖ Олександр Демченко, розміщений на сайті Мілітарний.