У середу, 18 березня 2026 року, старший аналітик Центру ініціатив «Повернись живим» Марія Кучеренко виступила на слуханнях у Комітеті з безпеки та оборони Європейського парламенту. Вона долучилася до української делегації, яка інформувала європейських колег про досвід України у російсько-українській війні та про виклики, що виходять далеко за межі нашої держави.

Засідання очолювала голова комітету Марі-Агнес Штрак-Циммерманн. Такі слухання є важливим майданчиком для прямого діалогу між Україною та європейськими інституціями. Вони дозволяють не лише доносити факти, а й формувати розуміння природи загроз, з якими стикається вся Європа.

Виступи українських експертів у міжнародних інституціях сьогодні — не просто обмін досвідом. Це можливість чітко окреслити: агресія Росії є системною, багатовимірною та спрямованою не лише проти України. Саме тому підтримка України — політична, фінансова та військова — є питанням не лише солідарності, а й безпеки всієї Європи.

Нижче — промова Марії Кучеренко.

Один із головних уроків українського досвіду для європейської безпеки — це принцип, який має бути непохитним: необхідність називати речі своїми іменами.

Неправильний діагноз не дозволяє знайти правильне лікування. Перші вісім років війни Україна витратила на те, щоб довести: йдеться не про «тліючий конфлікт із сепаратистами», а про операцію Збройних сил Російської Федерації під чужим прапором. Вона включала і участь регулярних підрозділів РФ. Саме це нерозуміння природи війни зрештою призвело до ескалації та катастрофи 2022 року.

Ми доводили це і в Тристоронній контактній групі в Мінську, і в Нормандському форматі. Натомість Росія наполегливо намагалася представити себе як посередника, який нібито не є стороною конфлікту.

Цю ж тактику Росія застосовує сьогодні в Європі. Використовуючи так звану групу Вагнера як аватар, вона приховує реальну роль Головного управління Генерального штабу ЗС РФ у диверсійній діяльності проти країн Європейського Союзу.

Росії вигідно, щоб ця діяльність сприймалася як дії «ПВК Вагнера» або «Африканського корпусу». Водночас Африканський корпус є фактичним ребрендингом групи Вагнера, а сама група — структурою з прямим підпорядкуванням російській воєнній розвідці.

Якщо замінити формулювання «бази Вагнера» на «осередки діяльності ГУ ГШ ЗС РФ», постає значно більш тривожна картина: Росія системно тестує НАТО на здатність реагувати.

Йдеться не про приватних акторів — за російським законодавством приватні військові компанії взагалі не легалізовані. Йдеться про регулярні підрозділи воєнної розвідки РФ, які ведуть диверсійну діяльність на території Європи на постійній основі.

Росія майстерно використовує публічне відмежування від власних агресивних дій. Коли це не спрацьовує, вона вдається до іншого прийому — екстерналізації безпеки.

Будь-яку агресію Росія намагається подати як «захист себе» або «захист інтересів». Саме так пояснювалася окупація Криму — нібито необхідністю захисту населення від «антиконституційного перевороту». Так само формулювалися ультиматуми МЗС РФ у 2021 році щодо НАТО, із вимогами повернення до кордонів 1997 року.

Сьогодні таким самим чином виправдовуються диверсії проти Європи: допомога Україні подається як загроза для Росії, яка нібито дає їй право порушувати європейську безпеку.

Такі перекручування реальності не можна приймати — навіть у переговорних форматах і публічній риториці. Акти агресії РФ не можуть бути виправдані екстерналізацією безпеки.

Ще один важливий урок: війна Росії — це не лише танки й прямі бойові дії.

У 2014 році світ виявився розгубленим перед операцією під чужим прапором у Криму. Саме ця спроба анексії зруйнувала світовий порядок, сформований після Другої світової війни. Росія одразу нав’язала псевдолегістське пояснення — «референдуми» та «самовизначення». Однак жодні подібні аргументи не можуть переважати міжнародне право, навіть якщо Росія намагається закріпити інше у власному законодавстві. І саме на розгубленість Росія робитиме ставку надалі.

Що, якщо агресія проти Європи буде не в камуфляжі, а в цивільному одязі?Що, якщо це будуть нові псевдореспубліки під приводом «захисту меншин» — наприклад, на східних кордонах ЄС? Провокації, організовані спецслужбами, можуть бути значно дешевшими за повноцінну війну, але їхні наслідки — критичними: втрата керованості, дискредитація НАТО, затримка у реагуванні. І це лише один сценарій.

Можливі й інші — наприклад, повторення операцій на кшталт марш-кидка на Слатину 1999 року, коли Росія маскувала свої дії, навіть перефарбовуючи бронетехніку. Саме тоді Юнус-Бек Євкуров здобув репутацію серед воєнних розвідок. Сьогодні він курує інший інструмент російського впливу — Африканський корпус. Це підводить до ще одного уроку: ця війна є глобальною.

Це довели і продовольча криза 2022 року, і загрози морській безпеці. Дії Росії в Україні, на Близькому Сході чи в Африці — це не окремі епізоди, а елементи єдиної стратегії. Росія використовує проєкцію сили для отримання політичного впливу. Африканський корпус — це не лише бойовики, а й робота політтехнологів, медійників, дипломатів. Найнебезпечніший актор не завжди у військовій формі.

Це може бути воєнний радник — у формі або в костюмі, як, наприклад, Суровікін, який працює в Північній Африці. Це можуть бути цивільні фахівці, які налагоджують зв’язки, просувають інтереси Росії та забезпечують потрібні результати на міжнародних майданчиках.

Це можуть бути організатори міграційних криз, політичні технологи, які впливають на вибори, або представники «Росатому», що просувають енергетичні проєкти як інструмент впливу.

Це може бути Ніколай Патрушев, який очолює Морську колегію РФ — структуру, що координує діяльність спецслужб, міністерств і регіонів. Саме ця вертикаль відповідальна, зокрема, за діяльність тіньового флоту — не лише для обходу санкцій, а й для технічної розвідки. Саме ці актори формують майбутнє, яке Росія намагатиметься нав’язати — зокрема й у таких регіонах, як Арктика. Ключовим у цьому підході є акцент не на класичних військових операціях, а на методах, сформованих ще в КДБ.

У війни багато вимірів. Вона може бути в однострої або в дипломатичному костюмі. Але це завжди війна. Війна Росії проти України та Європи вимагає головного — бачити вертикаль підпорядкування й мати сміливість називати речі своїми іменами.