У відповідь на пропозицію президента США Дональда Трампа щодо припинення вогню, президент Росії Володимир Путін ухилився від прямої відповіді. Він ніби підримав цю ідею, але водночас перелічив низку додаткових вимог, які будь-яке просування до миру перетворюють на малоймовірне. Офіційні особи в Києві сподіваються, що небажання Путіна підтримати ініціативу США щодо припинення вогню допоможе переконати їх американських колег у тому, що кремлівський диктатор насправді не зацікавлений у припиненні війни.

Багато хто в Україні був стурбований нещодавніми припущеннями США, що Росія ніби готова до серйозних мирних переговорів. Вони нагадують про постійну жорстку переговорну позицію Кремля як на доказ рішучості Путіна продовжувати боротьбу. Вони стверджують, що нинішня дискусія щодо можливих компромісів і територіальних поступок відображає фундаментально помилкове розуміння максималістських мотивів вторгнення Росії.

Українці мають набагато реалістичніше бачення справжніх намірів Росії. Вони переконані, що Путін ніколи не обмежиться територіальними надбаннями, оскільки насправді він не бореться за землю в Україні. Натомість він веде війну проти самого факту існування української держави та нації. Ця жахлива мета підриває всю концепцію компромісного миру. Простіше кажучи, неможливо обирати між геноцидом українців з боку Росії та виживанням української нації.

Білий дім Трампа не перший, хто неправильно оцінив масштаби імперських амбіцій Путіна в Україні. Попередня адміністрація Байдена неодноразово оголошувала вторгнення Росії в Україну «стратегічним провалом», водночас вказуючи на надзвичайно високу ціну, яку заплатив Кремль у вигляді військових втрат та економічних збитків. Така суто практична оцінка вторгнення передбачає, що логіка дій Путіна схожа на таку, якою оперують його західні колеги. Насправді це не так.

Демократичні лідери мають турбуватися про рейтинги схвалення та економічні показники, водночас Путін усунув всі можливі джерела внутрішньої опозиції. Це дає йому можливість зосередитися на забезпеченні свого місця в російській історії. З перших років свого правління він не приховував, що вважає розпад СРСР трагедією, а світоустрій після холодної війни – несправедливістю. Україна для нього уособлює обидві ці проблеми. Путін переконаний, що без знищення незалежності України, він не зможе досягнути своєї історичної місії: переграти підсумки 1991 року рік та відродити Російську імперію.

Одержимість Путіна Україною стала все більш очевидною протягом останніх двох десятиліть: його кампанія з підкорення України переростала від політичного до військового втручання. У 2004 році його спроби сфальсифікувати президентські вибори в Україні та поставити дружнього до Кремля кандидата мали катастрофічний результат і призвели до Помаранчевої революції. За десять років він відповів на чергову українську продемократичну революцію захопленням Криму та вторгненням на схід України.

Очевидно, що це “обмежене” вторгнення 2014 року не принесло Путіну бажаного результату у вигляді проросійської України. Навпаки, напад Росії лише зміцнив прихильність України повернути на захід і прагнути євроатлантичного майбутнього. Замість того, щоб визнати контрпродуктивні наслідки своєї військової кампанії, Путін вирішив ще більше підвищити ставки, розпочавши найбільше вторгнення в Європу з часів Другої світової війни.

За останні три роки Путін дедалі відвертіше заявляв про свій намір повністю стерти Україну. Він оголосив окуповані українські регіони «навіки російськими» і порівняв своє вторгнення з імперськими завоюваннями російського правителя Петра Великого у вісімнадцятому столітті. Жорстока антиукраїнська риторика стала настільки звичною у російських державних ЗМІ, що представники ООН вважають, що це може бути «підбурюванням до геноциду». Водночас на підконтрольних Кремлю територіях України Росія систематично пригнічує всі ознаки української державності та національної ідентичності.

Незважаючи на жах і травму російського вторгнення, українці поки що відмовляються відступати. Ця непокора є особистим приниженням Путіна. Це підриває його ретельно сформовану особистість сильного чоловіка та висміює його твердження про те, що росіяни й українці — «один народ». Замість того, щоб забезпечити собі місце серед найвідоміших правителів російської історії, Путін зараз ризикує залишитися в пам’яті як людина, яка втратила Україну.

Втрата України — це його найгірший кошмар. Відколи молодим офіцером КДБ у Східній Німеччині він став свідком краху радянської влади, його переслідують страхи перед народними рухами, що скидають імперії. Це частково пояснює його дедалі жорстокішу протидію життєздатній, хоча часом і хаотичній демократичній культурі, яка вкоренилася в пострадянській Україні. Після Помаранчевої революції 2004 року він сприймав консолідацію української демократії як екзистенційну загрозу власному авторитарному режиму та як потенційний каталізатор наступного етапу відступу Росії від імперії.

Путін знає, що вторгнення в Україну визначатиме все його правління і подальшу долю Російської Федерації. Хоча він може бути готовий обговорювати стратегічну паузу у бойових діях, якщо умови припинення вогню вдасться схилити на користь Москви, він ніколи не погодиться на існування окремої та справді незалежної української держави на кордоні з Росією. Це не означає, що нинішні мирні зусилля під керівництвом США абсолютно марні, але життєво важливо визнати, що заморожування конфлікту вздовж поточної лінії фронту буде недостатньо для припинення війни.

Протягом десятиліть західні лідери робили помилку, дивлячись на Путіна крізь призму власного політичного прагматизму, недооцінюючи при цьому важливість його ревізіоністської імперської ідеології. Після трьох років повномасштабної війни в центрі Європи більше немає жодних виправдань для таких ілюзій. Путін зробив ставку на знищення України і впевнений, що трибунал історії винесе вирок на його користь. Якщо його не стримає величезна сила колективного Заходу, він продовжуватиме вести війну проти України, доки не досягне своєї жахливої ​​мети.